- Чому в покоях а не у темниці? - спитав я пошепки, перетравивши новину. Лице у мене певне почало змінюватися, аж Сіроманець трохи сахнувся. Зусиллям волі я утримав машкару.
- В покоях лише дакійці, - прошепотів Сіроманець, - а отже це буде не просто допит... Другий вязень сидить у клітці, накритій тканиною і тільки стогне. Хто це — Білун не втямив, якщо й знайомий, то запах крові перебиває все.
- Виведи з зали Вільху, - наказав я, - беріть Білуна і лізьте на балкон і заховайтесь там, або робіть вигляд, що прогулюєтесь внизу. Один з вас, вовчурів, однак нехай стежить за залою і як тільки ця парочка, Гетен з Ліссом, покине баль... Дістанетесь до балкону — дайте знак. Хоч гавкніть, абощо. Тільки не злякайте... цих.
- Ти думаєш, - спиав Сіроманець розгублено, - що вони не чекатимуть, коли всі роз'їдуться?
- Баль буде до ранку, - пояснив я, - а крику з княжих покоїв при музиці та вогняних забавах ніхто не почує.
Сіроманець низько вклонився і здимів. Я роззирнувся навсібіч. Підійшов до дверей зали... Паньство танцювало і частувалося напоями. Світляна-жриця сиділа у кріселку біля стіни і поволі пила сік з високого келиха. Вільха... Ага, ось до неї підійшов Сіроманець, вклонився.... Вийшли. Гаразд.
Дуби, якими було обсаджено княжий двір, мали мабуть по сто літ з гаком, якщо не більше. Вони затіняли доріжки так, що безмісячної ночі там було хоч в око стрель. Я зайшов у найгустішу тінь, а звідти вийшов вже гепардом.
Людина не змогла б піднятися по тим камінним уступам, розрахованим на стрибки велетенського кота. Я стрибав і уявляв себе на полюванні. На дикому полювання княжої стправедливості.
От і майданчик, на якому можна перепочити. Але я покрався далі галереєю. Внизу гучно протупала варта зі смолоскипами Вчасно я однак... Ага, а ось і Гетенові покої і світиться лише в трьох вікнах...
То була велика вітальня, по якій вешталося кілька челядинців-дакійців. Навпроти мого вікна якраз і був балкон. Чудово... А потім я побачив Богдана.
Він був дійсно весь в крові. Куля очевидно ковзнула по черепу, зірвавши шмат шкіри . Окрім того Ружинський певне опирався вже поранений, або напівпритомний і його змолотили на квасне яблуко. Інших пошкоджень мені не видно було, бо названий брат мій сидів, наче у насмішку, у доволі зручному кріселку, прикручений до нього ремінними путами. В роті у нього був ремінний же кляп, званий “вудила” і з кутиків рота теж спливала кров. Голову оповівав ремінь, так що бідолаха не міг навіть ворухнутися.
Клітки, про яку говорив Сіроманець, я не бачив, але стогони чув. Не Богданові — той мовчав мов мертвий, але робив якісь майже непомітні рухи, видимо намагався послабити пута. На обличчі його застиг відсторонений вираз, який я не раз бачив у Деревія. На змученому, окривавленому лиці Ружинського раптово проступили нелюдські риси — наче з-під води каміння.
Я розраховував, що Гетен з Ліссом заявляться невдовзі. Вже проминула північ, скоро мали початися вогняні забави, тріскотіння яких заглушило б всі звуки довкола... І не помилився. Десь поруч почулися голоси, кілька челядинців перелякано вибігли з вітальні, перетвореної на катівню, а до покою увійшли Гетен та Лісс.
- Ну як ся маєш, пане-брате? - мовив Гетен трохи не радісно, - ми ж з тобою родичі, чи не так? Кожен дакієць іншому рідня, а говорять, що твоя мати з Дакії?
Це було не так, але Богдан, ясне діло, не міг ні ствердити ні заперечити. Гетен махнув до єдиного челядинця, котрий залишився в покої, і той звільнив Ружинському рота. Кров потекла сильніше.
- Як тобі напій? - спитав Гетен лагідно, - послухай-но, якщо ти дійсно напівдакієць, то ми можемо домовитися. Моєму приятелю — він кивнув на Лісса — потрібна його власність, хлопчисько-сід. Чародій запевняє, що воно — твій син від лісовички, але я в те не дуже вірю. Який нормальний чоловік буде кохатися з лісовичкою, котрій вже певне тисяча років з гаком. Ну я розумію, з вигляду вона молодиця, але ж душею... Душею стара баба. От сьогодні до Родні занесло сіда-мандрівця. Так з ним навіть поговорити не можна, плете таке, що купи не тримається. Лісс хотів собі його серце і мозок. Для дослідів. Не любить він нелюдей, що є то є... Але я подумаю. Чарна, з якою він приплентався, сказала, що вони тут довго гостюватимуть.
У Богдана здригнулися вуста, і я зрозумів, що він коли і не втямив до кінця, що відбувається, але сповнився надії.
- Ну то що? - продовжував Гетен, - де хлопчисько? Ставлю дакійський караз проти оріанської гривні, що воно є сином отого чорнявого альва, якого ми закатрупили. Лісс поспішив зі своєю шпилькою...
- Якби я не поспішив, він би поробив з вас товар для різниці, - озвався кімрянин знайомим мені огидним голосом.