- Ну гаразд, - махнув рукою Гетен, - гаразд... О, а тобі, я бачу, запекло, що твій приятель є небіжчиком. Ви напевне з ним... - він додав щось дакійською і заіржав мов кінь.
Богдан вже опанував себе і лице його знову прийняло відсторонений вираз. Я напружував слух, очікуючи виття чи гавкоту за дверима, що вели на балкон, але поки що все було тихо.
- Ну, раз ти так ставишся до приятелів, то може пожалієш і відданого слугу, - мовив Гетен. За його знаком челядинець шаснув в кут, забрязкотів залізом і повернувся, тягнучи на ланцюгу з нашийником не кого іншого як Ратшу.
Я аж трохи не вилаявся вголос. Так ось куди пропав хлопчина. Бідака був аж зелений з вигляду і зіпав ротом мов рибина. З рота стирчали... мати наша Лада... ікла, мов у злої собаки. Хлопець не кричав, а стогнав геть знесилено. Богдан заплющив очі, тоді знову втупився у простір перед собою.
- Він такий голодний, що висмокче тебе дощенту, - ошкірився Гетен, - тільки я не дам тобі померти... А може й дам. Все залежить від того, чи зволиш ти вимовити слово, а чи й далі гратимеш у мовчанку... родичу.
- Він не напівдакієць, - озвався Лісс, - ходять чутки, що він напівсід, і я тому вірю.
- А, чи не все одно, - відмахнувся Гетен. Він взяв у челядинці ланцюг, підтяг на ньому напівзадушеного Ратшу. Голова мого чури опинилася на одному рівні з Богдановою шиєю.
- Ну пий же, - мовив Гетен.
Боги свідками, я бачив, як хлопець опирався. Але в пропахлому крівцею покоїку йому мабуть геть чисто винесло розум. Гетен, тварюка така, напевне був зараз напоєний Ліссовими зіллями під завязку, і то стояв і хижо облизувався. І ті ж самі Боги свідками, Ружинський ледь повернув прихвачену ременем голову, наче бажаючи загибелі, хай навіть такої жахливої. Втім — чому наче, може він і хотів померти.
Я вже хотів стрибати, не чекаючи сигналу, хоча навряд чи я впорався б одразу з двома упирями і чародієм, але тут Гетен відтяг Ратшу від кріселка і кинув кінець ланцюга челядинцеві.
- Поміркуй, - ошкірився, - у тебе є час до ранку. Твій слуга годуватиметься щогодини. А перед світанком я візьмуся за тебе сам.
І тут в Богданові видко взяла гору його людська половина.
- Смачного, - ошкірився він і плюнув кров'ю в обличчя упиреві.
Майже одночасно десь поряд загавкав пес...
Одним стрибком я опинився посеред кімнати, не забуваючи, що мені радили першим знешкодити Лісса. Той стояв до мене спиною, видимо насолоджуючись тим, що коїлося. І якраз на спину йому я і стрибонув,..
Якби я, люди добрі та інші особи, оповідав неймовірну історію — як ото полюбляють базікати зимовими вечорами біля комину або печі, то описав би зараз епічний бій між мною і чарівником, в якому він мене трохи не закатрупив, але я все одно звівся на лапи і з останніх сил роздер його на частини. Або - ще одна дурість в таких оповідках — лишив йому життя, а той всадив би мені в спину якусь гидоту з “холодного заліза”. Але ні... Може, коли постарішаю, то я й оповідатиму таке правнукам-кошенятам. Все сталося дуже швидко — я напав ззаду і перервав харцизяці сонну артерію, уже не пам'ятаю чим — чи то зубами, чи то кігтями. Завдяки дарунку Ясена вони ж були мов сталеві.
Життя з Лісса пішло за якусь хвилину. Він таки зумів перекинутися на спину, бо я збив поганця з ніг і прохрипів.
- Рану... затисни... твої батьки... знаю...
Але я не зробив цього, і Лісс помер, забравши з собою таємницю мого народження, перебування на Псарні у Гордяти, загадкову смерть волхва Борислава, таврування заклятою сережкою і знівечене моє життя. Веселий базіка Котяра помер з ним разом. Нині я дійсно був бойовим гепардом.
Як я вже говорив, все сталося миттєво. А тому, підвівшись над мертвим чародієм, я побачив епічну сутичку, якої не дісталося мені..
Під високу стелю княжого покою рвався геть величезний лилик. Йому за крила вчепилися два вовки, а розлючена рись намагалася дострибнути упирю до горла. Що було дуже небезпечно, до речі. У кутку кімнати Ратша... гмм... вечеряв. Чи вже снідав, вчепившися у горло челядинцю-даку. У розчахнутих навстіж дверях стояли очманілі княжі гридні з паном Бозьким на чолі. За ними товпилися ще якісь люди. За вікнами чулися вибухи — тривала вогняна забава.
Пан Бозький, яко досвідчений вояк, отямився першим. Він гахнув об підлогу стільцем, підгострив уламок шаблюкою і кинувся вперед. Тим часом я приєднався до Вільхи, рикнувши їй, аби тягнула за крила, а не хапала за горлянку. Лилик під нашою вогою гримнувся на підлогу, і пан Бозький відважно встромив почварі в груди свою імпровізовану зброю. Лилик бився в агонії ще кільки хвилин, розбризкуючи довкола чорну кров, а тоді смикнувся і затих.