Начільник гриднів подивився на залляту кров ю кімнату, на привязаного до крісла бранця, на Ратшу, котрий чвакав у кутку і вилаявся так квітчасто, що я і повторити не зможу, а записати ніяк було. Потім висмикнув кілка з грудей упиря і пішов до Ратші.
Я став перед ним і рикнув загрозливо.
- Воно ж теж упир, тільки молодий і не гніздовий, - мовив воїн мойже вибачливо, - йому ж краще, а то все життя мучитись...
- Я беру молодика під свій захист і догляд, - почувся знайомий різкий голос. Зловредний Вран пролетів наді мною і сів на спинку Богданового крісла.
- На кілька днів зоставила їх самих, - мовила пані Тернина, - і ось маєш. Ну, чого стали стовбурами? Зараз же звільніть цього вельможу
Якби я був в людському образі, то розреготався б.
Ранок застав нас в покоях, призначених для вельможних княжих гостей. Під моїм наглядом Богдана вимили і віддали до рук пані Тернині, котра лаялася і шипіла мов розлючена кішка. Гетен, виявляється, розважався тим, що підсадив наверненого Ратшу до Богданової цюпи. Молодик тримався з останніх сил, але спрага таки взяла гору. І він сильно зранив Ружинського ще першого дня. Ось звідки були стільки крові, і те зілля, яке я отримав від Світляни нині дуже стало у пригоді. Припинив розвагу Лісс, котрий все ж таки сподівався дізнатися, де ховається Вітровій.
Це, до речі, було Гетеновою помилкою. Вартівники зацікавилися, що то за бранець, якого стережуть не вояки а князеві челядинці. Пішли чутки, дійшли до Бозького... Коли пан Прибислав увірвався до вітальні, то він уже приблизно знав, з чим матиме справу. А покликала його Світляна, якій нібито почулися зойки з княжих покоїв. Чути вона звісно нічого не могла через вогняну забаву, але Бозький про це не подумав, а зібрав вояків і побіг подивитись у чому там річ.
По обіді Воїрад привіз до княжого двору Деревія, котрий уже й на ноги встав, а також Вітровія й Арі. Богдан якраз спав, напоєний зіллями. Я вийшов до Арі в людському образі, але той мене чогось не пізнав. Зате Деревій, побачивши мене, аж сахнувся назад і поклав руку на груди, що означало у нього найвищий ступінь хвилювання.
- З вами все гаразд? - спитав я розгублено.
Мій голос привів лісовця до тями і той ледь посміхнувся:
- Ти у дзеркало на себе давно дивився?
Я взяв люстерко, що лежало на коминку і гмикнув. Світлянина машкара ще трималася. На мене дивився рудий зеленоокий лісовець.
- Хороша мана, - лагідно мовив Деревій, - тобі личить.
- Тоді чого ви так злякалися?
- Бо знав колись одну особу... трохи схожу.
- Він був вашим другом?
- Ну не те щоби другом, але ми й не ворогували.
Деревій підійшов до мене і провів рукою по обличчю, раз, вдруге, втретє...
- Вибач, - мовив, - мені трохи боляче дивитися, коли ти є ... таким.
Я знав, що розпитувати марно, а тому з задоволенням побачив у люстерку власну пику, пом' яту перетворенням. І провів Деревія до Богдана. За нами прослизнув Арі, котрий нарешті признав мою чи то морду, чи то запах.
Вітровй вже сидів біля батька, тримаючи його за руку.. Богдан спав. Ми тихенько присіли поруч на приставлених до ліжка стільцях. Ружинський прокинувся невдовзі. Спершу він побачив сина і відітхнув. Тоді — Деревія, і заплакав. Мовчки, не схлипуючи.
- Все гаразд, - лагідно мовив лісовець, - ми пробили їхні лави і не зосталися в тумані.
Я нічого не втямив, але зрозумів, що це якась примовка, відома лише ім двом.
Богдан перевів погляд на мене, і в синіх очах його затанцювали живі іскорки. Отямлювався він швидко — я б довше відходив від переляку.
- Давай, Ярополче Ружинський, оповідай про свої подвиги.
- Ну, які там подвиги, - мовив я скромно, - так, товкотнеча одна.
Я оповів про все, що трапилося від часу Богданового полону. Вітровій мовчки обійняв мене за шию і поцілував. Це коли я сказав, що закатрупив Лісса. Ружинський з Деревієм усміхалися з явним схваленням всіх моїх дій з убивствами включно.. Арі сидів в кутку і задоволено гарчав.
- Тут до мене вже приходило ціле посланництво, - мовив Богдан, доторкнувшись до зранених вуст, які знов почали кровити, - Довго вибачалися, що турбують пораненого. І за все, що трапилося теж вибачалися, хоча я вже не княжий воєвода і офіційна особа сусідньої держави, а вигнанець. Але що мені з їхніх вибачень — вони не повернуть мені Богодара і гриднів.
Він скривив вуста, і Вітровій дбайливо витер батькові лице. Ружинський зітхнув і трохи розпогодився знову.
- До речі, бойовий гепарде... Оріянські панове бажають, щоб ти зайняв княжий стіл.
- Та то ж жарт був! - вигукнув я.
- А вони серйозно. І щоб ти знав — я не проти.
- А ви, ви зостанетесь тут?
- Ні, мені потрібно до Волинані. І покинь ти оце “ви” - скільки разів тобі говорив.