- Я поїду з вами, - мовив я рішуче, - ну який з мене князь?
- Найзвичайнісінький, - мовив Ружинський спокійно, - Воїрад через Коло що в Кімрії довідався про твоїх батьків. Вони загинули — але в твоїх жилах княжа кров. Через Святополка, сина Ярополка Святославича. Він не був напівкровним. І у нього була подруга, котра зоставила йому сина. Від якого і пішов твій рід
- А говорили, що Святополк був братовбивцею, - зітхнув я.
- Про це ніхто не знає точно, - відповів Богдан, - але твої батьки були дуже призвоїті гепарди і якби лиха сила не поставила у них на дорозі Лісса...
Ми сперечалися опісля до самого Богданового одужання. Я доводив що не хочу бути лялькою на княжому столі, що нічого не тямлю у княжих справах і що четверо магнатів знайдуть собі іншого князя. Магнати, коли їх про це було сповіщено, погодилися на успадкування княжої влади моїми дітьми і онуками. Маю сильну підозру що це була настійлива порада Кола.
Зрештою вирішили так — я погоджуюсь, але все ж таки супроводжую Богдана на Волинань і всіляко йому допомагаю. Потім же повертаюся і залишаюся в Родні навічно
Отже мене, приблудного Котяру, було оголошено князем у граді Родні. Народ, до речі, радів — чого тільки, незрозуміло. Полегшити комусь життя я не міг, хіба що трохи знизити податки до рівня волинанських і виставити на честь свята дармову медовуху за рахунок пана Розумаки та інших зацікавлених осіб. Щодо податків четвірка вельмож, до речі, охоче погодилася — бідолах добряче налякала перспектива коритися челядинцям Гетена та чародію.
Вільха же ходила сумовитою і майже зі мною не розмовляла. Мені б дурневі звернути на це увагу. Але за ці дні стільки сталося всього...
Вона щезла, моя кішечка... Щезла, забравши з собою Святославового меча. Гридні Прибислава обнишпорили всі шляхи до самого кордону з Чарнігівщиною, але Вільха наче у воду впала.
Якщо вона не хотіла щоб я і далі помагав Ружинським — то могла ж почекати на мене в Родні... Чи може вона вирушила виручати брата. Пішла ображена — я їй пообіцяв його звільнити, а сам по вуха загруз у інших справах.
Але я її віднайду, будьте певні. Опісля Волинані шлях мій буде туди, де живуть Чарни. А поки що...
Вибач мені, кицюню, але я не можу покинути родину в небезпеці.
Самотня зірка підморгувала самотньому Котярі у прочинене віконечко княжих покоїв славного міста Родні. Але настрій у мене, новоспеченого можновладця, був препаскудним.
Я картав себе через втечу Вільхи. Опісля нашої спільної перемоги над упирем я не приділяв своїй кішечці стільки уваги, наскільки вона заслуговувала. А моя прекрасна рись була дуже незадоволена моїм рішенням супроводжувати Богдана до Волинані. Власне і моє раптове вивищення їй було не до вподоби.
Я мав би, забувши при все, мчати нині до Чарнігова, відшукати Вільху, подбати про її брата — викупити, або викрасти хлопця. Замість того я загруз по вуха у справах, котрі стосувалися лише мене, а не нас обох.
На виправдання своє можу сказати лишень, що я просто розгубився від швидкості, з якою змінювався світ довкола мене. І очманів від родинного тепла. Життя моє на Псарні у Гордяти з Людотою було спокійним та одноманітним, мене не кривдили — але у мене не було жодної близької мені особи. Тільки останнього року я трохи здружився з вовчурами, котрі якраз тоді найнялися до Людоти у помічники. І то, сказати, щоб ми тоді були приятелями так ні — швидше добрі знайомі. Мої мандри з відьмою, незважаючи на різку зміну долі, не дали мені відчуття приятелювання. Дружити з Родимою для звичайної особи неможливо, вони інші, хоча зовні нічим не відрізняються від людей. У мене з пересічною людиною більше спільного, аніж у пані Тернини, хоча я і не людина взагалі. До появи в моему житті Богдана та його родичів-лісоввців, я цим особливо не переймався.
Але нині у мене був брат — відважний і нарваний. Брат, котрий приніс мені звістку про те, що у мене були батьки, достойні гепарди з родоводом, а отже було дитинство, незважаючи на чорну діру у пам яті. Брат, у якого був син — а отже я мав милого небожа, яким мав опікуватись. Ну і нарешті, у Богдана був його таємничій побратим, до якого мене тягло, мов магніт-каменем.
Зі старшим лісовцем у мене було спільним одне — відсутність якщо не спогадів дитинства, то принаймні свідків, що у нас було дитинство. Деревій не мав близьких родичів — ті лісовці, яких він звав братами і сестрами, були молодшими від нього на тисячоліття. Я не знав, чи зосталися у нього ще однолітки десь в інших краях, а чи в Темноліссі, але мав таке враження, що ні. З Богданом він обходився, однак, не як з дитиною, а як з рівним, признаючи тому князівську гідність і вищість вельможі. Видно було, що Деревій колись тісно спілкувася з людьми, що для лісовця принаймні дивно. Як видно? Люди його не дратували, не дивували, він сприймав їх такими, які вони є. Це для інакшої особи важко — пані Тернина або жриця Саітляна признали б мені рацію, бо людьми вони були чисто ззовні. Як і інші уроджені чародії або відьми.