Мій дух ламався з хрустом — з простосердого Котяри народжувався бойовий гепард, які взагалі-то мають в собі багато звірячого і не дуже переймаються почуттями слабших і покривджених. Власне кажучи — зовсім не переймаються. Писано же сучасниками Хороброго, що у нього навіть для однокровників було гасло “Виживи або помри і переродися сильнішим”
Коли оце все звалилося на мене, вогник кохання став майже непомітним. Та й чи було це коханням? Тягнуло мене до Вільхи з такою силою, що я міг зламати ще пару ліжок, гопцюючи з нею то в звірячому то в людському образі, а от поза ліжком моя кішечка одразу ставала якоюсь чужою, відстороненою і наче бачила в мене неприятеля, а може й справді бачила, все ж таки вона виросла межи Чарнами. І кожний мій рух сприймала як такий, що може завдати болю.
До того ж нерозумні можновладці Родні, а точніше від їхнього імені пан Леслав Заліщака, висловлював неодноразово захоплення Вільхою, і натякав, що їхньому новому князю і не потрібно кращої жони. У Вільхи ж при одному слові “заміжжя” мінялося лице і відростали ікла.
Вільха щезла опісля мого урочистого зведення на княжий стіль Родні. Я не бажав бучного свята, але четвірка магнатів оголосила, що оплатять вони все самі, не чіпаючи княжої скарбниці. Одне це говорило, які вони були щасливі, позбувшися Гетена. Тіло упиря було спалене жерцями Марени, рівно як і тіло його загиблого слуги-дакійця, а інших слуг пан Орій Побужака зібрав докупи і спитав, чого вони воліють — повернутися додому живими й здоровими і урочисто віддати останню шану князеві Гетену Раконі, котрий волею Богів помре від шлункового розладу, або повернутися у такій же поховальній шкатулі як їхній князь та його довірений у супроводі оріанських послів. Слуги натяк втямили, і жалобний кортеж вирушив до Дакії. З посланником, вірчими грамотами і всім, що належить. Знаючи ставлення дакійців до упирів, ми не думали, що те, що сталося буде оприлюднено, ну а чутки... то таке діло, від чуток ще ніхто не вмер. Та й самі Ракони будуть раді такій розв язці, котра не уйме чести їхньої родини.
Отже свято відбулося — з піснями, частуванням простолюду, бенкетом для шляхти і вогняними забавами, які так полюбяли мешканці Родні. Опісля я, за порадами Ружинського, провів огляд княжим гридням і похвалив пана Бозького за лад і бойову готовнясть, котра насправді була високою. Пан Прибислав, котрий опісля сутички з упирем, був повністю на моєму боці, зостався очільником гриднів. З міською вартою, котра тут була окремо від княхої, клопоту було більше — вартівники геть розледачилися, тож довелося змінити сотника, а самим воякам загадати побільше вправ і муштрування. Богдан, яко досвідчений вояк, підказав мені, кого потрібно тим сотником призначити. То був неякий пан Завіруха, хорунжий варти, який був прихильником порядку і дисциліни. Він пообіцяв нам урочисто “зробити людей з цих свиней” чим і зайнявся першого ж дня свого сотникування.
Коли я повернувся з огляду військ, то постукав до своєї панни, але вона мені не відчинила. Сподіваючись, що поговорю з нею ранком і дізнаюся, чого потрапив у немилість, я пішов собі спати, попередньо посидівши зі своїми лісовцями у княжій просторій вітальні, вимитій і відчищеній опісля попередніх подій. Крісло оте... ну ви зрозуміли... я було наказав викинути, але Ружинський розреготався і мовив, що він не є нервовою панночкою і не зомліє при його вигляді, а без кріселка вітальня матиме негарний вигляд. Тому я лише наказав задвинути його в якнайдальший кут, а на видноті поставити інші.
Обговорювали ми тоді долю Ратші. Пані Тернина привела його до тями, навчила правильно вживати зілля, необхідні для стерпного існування, але хлопець і досі був в істериці. Марно пані Тернина пояснювала йому, що багато поштивих упирів живуть нормальним життям нікого не вбиваючи, що вони мають коханок і навіть одружуються, що коли вчасно приймати зілля, яке можна замовити в будь-якої Родимої, то жага крові уляжеться, що харчуватися він може звичайним шляхом, але вживати сире або напівсире м'ясо і то не завжди а час від часу... Від її пояснень хлопця трусило ще більше, бо вони скидалися на поради смертельно хворому. Ратша лагодився накласти на себе руки, а оскільки про упирів ходило безліч чуток і байок, то обавлявся, що це у нього не вийде, і він страждатиме вічно.