Того вечора з нами сидів ще й Воїрад. Перунич прийшов попрощатися — вбивця Борислава був мертвий, і воїн Бога мусив повертатися до Кийграду. Воїрад був не дуже веселим — честь закатрупити чародія припала іншому, бо Коло, як я вже згадував, не хотіло, щоб у цю історію були вплутані жерці. Щодо Ратші він мовив впевнено, що заважати йому не треба — Боги дали людині певну волю в діях і рішеннях, щоб вон сама зробила вибір, в тому числі жити а чи померти, і він, Воїрад, міг би навіть допомогти бідоласі безболісно відійти до кращого переродження.
І от поки ми отак розважали біля коминка, Вільха, очевидячки, зайшла до моєї спочивальні і зняла зо стіни меча, котрий став колись приводом для нашого знайомства і суперництва. Взамін вона зоставила свої два вигнуті клинки туранської роботи, котрі хто-зна і як трапили їй до рук. Гридні пропустили її без слова — вони бо вже бачили в ній майбутню княгиню. Конюхи осідлали їй коня, одного з найкращих, нічого не запитавши — мало куди зібралася вельможна пані. Вільха, як свідчили вартові Княж-гори, виїхала з брами якраз перед її закриттям і щезла в ночі.
Як я вже говорив, я послав за нею навздогін кількох гриднів. Не затримати, ні — я не хотів ризикувати їхніми життями. Просто передати листа, в якому благав повернутися. Але панна моя наче у воду впала. Принаймні, її ніхто не бачив — ні випадкові подорожні, ні корчмарі, ні ковалі, котрі промишляли тим, що рихтували підкови мандрівникам.
Богдан був ладен поїхати зі мною до Чарнігова, бо був певен, що панна врешті решт опиниться там. Але я бачив, як він тривожиться через оті свої ліси, і взагалі через те, що коїться нині на Волинані. Він обавлявся, що білобожичі сунуться до пущі і потривожать лісовців. Сіди а чи альви зовсім не були беззахисними, але їх лишилася жменька — саме цих, родичів Деревія. Ті, про яких оповідала Вільха, наскільки я зрозумів, були іншої крові. Якщо почнеться серйозна сутичка — жменька лісовців рано чи пізно має загинути, незважаючи на їхнє бойове вміння. До того ж в Темноліссі була й Богданова мати, ота загадкова пані, про яку колись мені оповідав підданець Ружинських. Не дивно, що Богдан рвався додому, а я... я не мав права зоставити його самотою. Є така дума, напевно ж чули, мандрівні співці витискають нею сльозу у слухачів і гроші у них же, коли у жінки вороги питали, кому з трьох родичів зоставити життя — чоловікові, сину а чи брату. І та відповіла — чоловік буде інший, і сина ще народжу, тільки брата не віднайду.
Я раніше не розумів цього вибору і вважав, що та поштива пані мала обрати коханого, або принаймні сина. І лише тепер втямив, що вибір її був вірним — брат був свідком її дитинства, а отже самого існування. А я до двадцяти літ почувався привидом без землі і коріння. Тож і я свій вибір зробив. Коли гридні повернулися ні з чим, я був уже готовим до подорожі. І то не мої любовні справи затримували від'їзд — мав остаточно видужати Деревій, мусив вилікувати застуджені у криниці легені Вітровій, мав загоїти рани від ікол новонаверненого упиря Богдан... Мав зрештою або вмерти або очуняти Ратша: Ружинський почував себе відповідальним за молодого шляхтича, і не збирався виганяти його з почту.
Пані Тернина знову зникла кудись, буркнувши на прощання: “Потім наздожену. Шануйтеся”. Отже ми мали вирушати без такої серйозної підтримки як приязно налаштована родима відьма. Це викликало невелику суперечку — як їхати.
Пан Розумака та пан Побужака радили їхати просто до Лучеська з великим супроводом та княжими ознаками. Задля рекомого укріплення союзу з Волинанню проти Бастії, Хорутанії або гірських бойїв. Мені здається — хай мене Боги боронять — що оріанське паньство бажало зовсім не укріплення союзу, а навпаки — якоїсь колотнечі, котра дозволила б розпочати війну і відкусити від Волинані шмат землі. Бо, якщо теперішня княгиня повністю під впливом білобожичів, то з'ява оріанського князя-гепарда з нелюдями у супроводі лише підігріє пристрасті у Лучеську.
Їхати переховуючись теж було небезпечно — особи, котрі ховаються, завжди є підозрілими. Тому ми обрали золоту середину, яку нам порадила Світляна. Їхати не ховаючись, але Лучеськ оминути, а до Темнолісся заїхати через Тасьму, мої рідні краї. Я ж міг і не знати про загибель Людоти та знищення школи песиголовців, а тому вирішив навідати місця свого дитинства а також звершити паломництво до найвідомішого на Волинані храму Дажбога Трисвітлого. В храмі тому я бував ще підлітком зі старим Гордятою, і знаходився він якраз на краю Темнолісся.
Паломництво було вагомим приводом для мандрів вельможних осіб. У Кийграді, котрий вважався одним з осердь Сили Богів завше повно було приїжджих хтозна і з яких земель. Лугдум, Арморіка, Скандія, Ерін та Вельс, не говорячи вже про ближні Дакію, Бастію та Кімрію. Люди бува добиралися до Кийграду роками, бажаючи дізнатися у тамтешнього жрецтва то про свою долю, то про майбутнє рідних а то зцілитися від хвороб.. Деякі задля цього спускалися Данапрією аж на Хорсів острів, на який відвідувачів допускали раз на рік. І це при тому, що на Руяні, зовсім недалеко від того ж Лугдума, було своє осердя сили. Не скажу, щоби всі чотири країни, які постали на місці Держави Святослава, не пишалися цими обставинами... тому і билися за честь оберігати Кийград.