Найщиріше подякувавши Світляні, ми прийняли її пораду. Паломника-князя, себто мене, мали супроводжувати Ружинський з Деревієм, малий Вітровій, обоє вовчурів, котрі аж підстрибували від передчуття чогось цікавого (от чого я ніколи зрозуміти не міг), Арі з незмінною ручницею та — от несподіванка — Ратша Гонтович. Хлопчина так і не наважився вмерти, а залишатися самому в Родні боявся. З нами їхати йому теж було і страшно, і соромно, хоча Богдан ніколи не дорікнув йому ні словом. Ратша уже перетворився остаточно, але з вигляду нічого жахливого в ньому не було — блідий аж зеленкуватий молодик з червонястими, мов з похмілля, очима.
Найсмішніше, що в оцій нашій компанії паломників не було жодної людини. Хіба що Богдан, та й той наполовину. Але розпізнати одразу можна було лише Арі. Була у мене думка зоставити його в Родні під опікою пана Бозького, але Арі рішуче запротестував.
Четвірка магнатів знов таки спорядила нас усім необхідним і дала супровід до межі з Волинанню. Присягаюся Хорсом, панки дійсно бажали, щоб я повернувся живим — ще одні вибори мали б завдати їм купу клопоту і відібрати чимало грошенят. Я пообіцяв їх не розчарувати.
Коли вояки пана Бозького повернули назад, сердечно з нами попрощавшись, мені щось защеміло у серці. Я вважав Волинань своєю вітчизною, хоча народився десь у кімрянських горах, або у Турському степу, куди часом виходили з півострова мандрівці-людозвірі, котрі жили з полювання а зі здобиччю ставало зовсім зле. А нині мені можливо доведеться битися з Княжою вартою — якщо та отримала відповідний наказ затримувати або вбивати усіх нелюдей. Богдан мабуть мислив про те саме. Йому ще гірше було — відставний воєвода менш за все хотів бути причиною усобиці.
Неприємності почалися трохи не одразу. З обережності ми не стали шукати селища а чи придорожнього заїзду, а зупинилися у лісочку з вибалком, котрий маскував і наших коней і легкий димок вогнища. Ружинський явно лютував — повертатися домів покрадьки було зовсім не в його дусі. Деревій як завше відсторонено посміхався, але лука поклав поближче до себе, а Вітровій повторював кожний його рух.. Вовчурі нюшили повітря і були на межі перетворення. Тільки Арі зберігав спокій, бурмотячи під носа складені мною колись правила зарядження ручниці і зберігання її в чистоті. Ратша ковтав своє зілля, якого пані Тернина зоставила йому повну баклагу, і сумував. Я вперше задумався над тим, що їдемо ми фактично з хворою людиною, і в разі неможливості поповнити запаси цього питва, у нас виникне клопіт та ще й який. Клятий Гетен, щоб йому комаром переродитись і так сорок разів...
Спершу ми розчули тупіт копит. Потім з іншого боку вибалку виникли вершники. Я нарахував десятьох — і прикинув, що впоратися звісно можна... коли що.
- Хто такі? - спитав десятник.
- Подорожні, - відповів я, оскільки начебто мусив бути старшим в нашій різношерстій компанії. Щодо цього ми якось не домовлялися, але Богдану краще було не вести перемовини, хтось та міг його пізнати, - мандруємо яко паломники до Трисвітлого.
Десятник розмірковував. На розбійників ми були не схожі, і за добрих часів вояки побажали б нам рівного шляху. Він пильно придивлявся до наших постатей у відсвітах вогню
- Чи нема серед вас песиголовців, вовкулаків, упирів, а також блукаючих лісових, вогняних а чи повітряних духів? - спитав він нарешті, - та інших нелюдей, котрі ображають...
Тут наш вояк напевне забув завчену промову, а вовчурі дружно пирхнули.
- Нелюдей, коротше.
- А яке воїну Варти до цього діло? - поцікавився я, вже розуміючи, що бійки не минути, - ви підозрюєте нас в тому, що ми вчинили якийсь злочин?
- Чоловіче добрий, - мовив нетерпляче десятник, - не задурюйте мені розуму. Саме існування нелюдей є злочином проти... проти... ну коротше. Онде я бачу — серед вас є Пес. Ми його забираємо згідно наказу, а ви мандруйте собі далі.
Власне кажучи — я так і думав. Щоб там не коїлося в Лучеську — а шерегові вартівники не могли відріжнити людину від людозвіра а чи лісовця та ще потемки. Ратша передбачливо накинув на голову каптур плаща, та зрештою і з ним було все гаразд, якщо не надумає показати ікла. Але віддавати їм Арі я зовсім не бажав. Песиголовець заховався мені за спину і жалісно повискував. Він не розумів своєї провини — адже до цього дня цінувався як добре навчений і чемний Пес. Якого я виховав в повазі до вартівників, до речі.