Поки я лихоманково думав, що робити далі, Богдан зірвався зі свого місця і мовив владно:
- Десятнику Річинський, ти хіба забув, що вартівники княжі не мусять напастувати перехожих і мандруючих, а тільки захищати їх від розбишак та інших злих осіб.
- Провалитися мені... - вигукнув десятник, а між вояками пробіг шемріт, - так це ж князь-воєвода. Але ж вас велено взяти під арешт.
- Ким велено? - різко спитав Богдан.
- Ну... говорять що княгинею. Новою княгинею.
- Пані вже обрала собі воєводу? - допитувався далі Ружинський.
- Ні, - мовив десятник, - взагалі щось дивне коїться у Лучеську.
- То я, поки що твій командувач, наказую тобі забратися під тридцять три лиха і не напастувати подорожніх.
- Але у нас наказ... - вагався десятник.
- Чий? - тиснув Богдан, - хто має право наказувати Княжій варті окрім князя-воєводи?
- Та власне... Біля княгині нині лицарі Добра... Принаймні так вони себе звуть... Мають нищити лиху силу, а ми їм в тому спомагати.
- Який стосунок до лихої сили має мій навчений Пес?
- Але ж...
- Ти гасло Ружинських ще не забув десятнику?
- “Свого не віддаємо” - трохи не прошепотів пан Річинський.
- Будете й далі вимагати мого— перші двоє отримають по стрілі в око раніше, ніж встигнуть розрядити пістолі, - вирік Ружинський. Він не обертався, але я глянув у бік вогнища і не побачив лісовців. Обойко розчинилися в темряві. З луками, атож.
- Пане князю...
- Ти ходив зі мною на кімрів, Річинський?
- Так, але...
- Ти мене в бою бачив?
- Так, мій князю.
- Перевірити,чи не забув я як володіти зброєю бажаєш? Чи може хтось з твоїх хлопців хоче спробувати?
Вояки явно не хотіли. Княжа варта вочевидь не була заражена отим білобожеством і удавала діяльність- для заспокоєння командування, очманілого від наказів з Лучеська. Річинський кашлянув, тоді мовив:
- Ну я доповім, що бачив добропорядних паломників і не буду згадувати про песиголовця, який є очевидно навченим і не шкідливим. Бувайте, пане князю. Може настане час — і ви знову поведете нас до бою.
З тим вояк повернув коня, а за ним рушила решта вартівників, вочевидь згодна зі своїм командиром. Я відітхнув.
- Іноді добре слово і добра слава творять дива, - мовив Деревій поруч зі мною. Я аж підскочив — лісовець як завжли рухався мов тінь.
- Швидше зловісна слава, - всміхнувся Богдан, - опісля того походу півВолинані стало дивитися на мене як на Чорнобоже поріддя.
- А що було насправді? - вирвалося у мене.
- Я не брав полонених і не щадив мирних, - мовив Богдан рівно, - Деревій свідком — я озвірів і став гіршим за тварей, що гуляли по землі за часів його молодості. Я пожалкував про те, що робив... опісля, але виправити не можна нічого — можна тільки з цим жити.
- Принаймні, - мовив Сіроманець, - опісля того кімряни не потикалися на Турщину ітим більше на Волинань. Чорний Князь і досі є їхнім пострахом — оповідав мені один торговець...
Богдан гмикнув і раптом усміхнувся.
- Принаймні, - мовив, - ми тепер знаємо, що Княжа варта не вміє відріжняти людей від нелюдей. А то я вже почав хвилюватися.
Про це, якщо пам ятаєте, думав і я. Решта мандрівців певне також. Ми всі дружно загиготіли — окрім Деревія звісно, той, за своїм звичаєм, ледь підняв кутики вуст.
Чесно кажучи, я сумнівався, що Ружинському вдасться так само домовитися з кожною заставою на нашій дорозі. “Без бійки таки не обійдеться”, - думав я... Ну і як у воду дивився... Тільки битися довелося не з вартівниками.
Хоч як ми не намагался обминати містечка і селища, але, їдучи манівцями, таки збилися з лісового шляху і Деревій попередив нас, що попереду є житло. Як він про такі речі дізнавався, сказати не можу — ні я ні вовчурі навіть у звірячому образі не чули ні запаху диму, ні ще якихось ознак, що попереду село. По короткій нараді вирішили таки заїхати до селища а чи містечка, купити харчів і розвідати що коїться. Ми то, звісно, прожили б і з полювання, однак невідомість була гірше від голоду. Богдан сподівався, що в селі буде храм, а то і декілька і хотів погомоніти з жерцями. Арі ми затулили писок каптуром і наказали сувору мовчанку.
Клопіт почався одразу, як ми побачили селище. Воно було досить великим — вже потім я дізнався що місцевий люд наззивав його Ставки через велику кількість озер і озерець. На в'їзді як воно і трапляється у заможних селах, височів деревляний храм Марени звичаєвої побудови у три шатра. На карнизах тривожно делькотіли поминальні дзвіночки. Теленькали вони від гарячого вітру — храм горів. Пожежа тільки но починала розповзатися по нижній галереї. Від входу долинав жіночий вереск, жінка кричала пробі так розпачливо, що наш маленький загін посунув вперед одрухово — хоча жодного з нас не можна було назвати рятівником дівиць зі старовинних балад.