- Кляті східняни, - певне маючи таки на увазі напасників а не суддю.
- Ці лобурі з Лучеська, - озвався Ратша, котрий вочевидь аж трохи прибадьорився, до наступнного нападу каяття, - я пізнав кількох. Навряд чи й решта зі Славії.
- Не зважай, - підняв лісовець кутики вуст, - спогади молодості.
Хуг, я тим часом став на дві ноги, ледве тамуючи болість у порожньому шлунку. Вовчури теж прийняли людський вигляд і задоволено шкірилися. Весело їм, ти ба...
Опісля перемовин ми здалися, але зброї не віддали. Суддя не заперечував, з чого я зробив висновок, що він не схвалює пожежі у храмах та інші подібні капості. Він неквапом зліз з коня, а вартівники тим часом зігнали докупи шляхоток у білому... ну тих, хто міг ходити. Представник закону і порядку перевальцем підійшов до приступок, на яких і досі сиділа жінка, обіймаючи померлого, обдивився її, тоді огледів нас, роззирнувся по полоненим і неквапом всівся на лаву, яку йому хутко притягли вартівники з того боку галереї, котра не постраждала від пожежі.
- Виїзне судове засідання розпочинається, - мовив він, пирхаючи. Пан суддя був схожим на барильце, і ходити йому було таки важкувато. За спиною у нього вже стояв писар з дошкою для письма на грудях та каламарем.
- Розглядаємо скарги, - мовив суддя, розгладжуючи вуса, - за законом починаючи. Добра жінко, ким тебе скривджено, і ким є сей померлий лихою смертю?
Наші селяни завдяки милостям княгині Дивини, котра свого часу дарувала їм вільності і можливість вислуги, були людьми затятими і неляканими. Жінка, котра назвалася Немилою з родини Річковиків, повідала, абсолютно не боячись і не соромлячись суворого судді, що свого часу привела дитину від мандрівного вовчура. Річковики за те від неї відвернулися, але Немила мала спадок від рано померлих батьків і ревно виховувала сина згідно порад відьми з сусіднього містечка. З дванадцяти літ хлопець приймав зілля, котрі унеможливлювали перетворення по три дні на місяць у час повеню. За цим винятком він був хлопець як хлопець.
Немила відвідувала храм Марени, бо сюди їй було ближче ходити за зіллям. Маренині жриці теж тямили на травах і напоях, а жінка щедро наділяла храм полотном і зерном зі свого господарства.
- Але доповісти маю вельмишановному судді, - говорила вона схлипуючи, - що ми прийшли цього разу, а біля храму товклися оті от... Виламали двері, перекинули поминальну чашу з гарячими вуглями. Прибили старого Чорноту — онде він лежить, бідолаха. - вона махнула рукою на двері храму, впоперек яких дійсно лежав ще один мрець - Служок убили... Ми було хотіли утекти, але нас оточили, і один з отих от мовив, що зараз перевірить, чого ми до погибельного храму ходимо і подивився на якусь річ, вона у нього в руків'ї меча була...
Суддя закректав і послав одного з вартівників принести йому зброю. То був короткий ледь вигнутий меч доволі кепської роботи, але в руків'я його для чогось вправили камінь, надто великий для дорогоцінного. Коли меча піднесли близько до нашої компанії, а ми чемно сиділи на приступцях і спостерігали за дійством, то камінь раптово бризнув світлом всіх відтінків веселки.
- Отак засвітилося, - продовжувала жінка, - тобто не зовсім так, а більш червонясто. І ті панове сказали, що хлопець мій вовкулака, і що вони його забирають з собою а у Самуся стався напад... від страху, мій пане, лише від страху.
- Нині якраз повень, - прокректав суддя, - ну гаразд. Він до кінця перетворився?
- Ні, пане суддя, ми ж зілля п'ємо... пили. Він лише одяг з себе здер, і лице трохи витяглося, а оті от... Ой, убили!
- Так і запиши, Сотику, - мовив суддя до писаря, - потерпіла стверджує, що її син небезпеки для оточуючих не ставив. Про напастування храму записав?
- Умгу, - промурмотів Сотик, швидко риплячи пером.
- Тепер ви, - звернувся суддя до братчиків у білому, - проти вас виголошене звинувачення у напастуванні храму, вбивстві жерця Чорноти і чотирьох храмових прислужників, вбивстві селянина іменем... іменем Самусь Немилич і в нападі на сих прибулих осіб, з якими ви чинили битву у мене перед очима.
- А ще в понищенні вербового гаю з живих дерев і приречення на смерть душ тих дерев, - підкинув Деревій. Суддя скоса позирнув на нього.
- Чоловіче добрий, - мовив хрипко, - говорять на суді тоді, коли я питаю. І покладіть, прошу, свого лука он на той східець, бо до судової зали або до місця, яке її заміняє, не можна заходити збройно, аби не зчинилася бійка і баламутство. Отже, повертаємося до справи. Відповідайте, звинувачені.
В наступні півгодини я заповажав суддю. Той сидів непорушно і вислуховував правило віри білобожичів. Говорили панки, перебиваючи одне одного і приблизно те, що я колись читав у щоденнику вивідача, який мені позичила пані Тернина.