- Не переймайся, - мовив Богдан заспокійливо, і я вкотре задумався, чи не читають вони з Деревієм думки, як, за переказами, деякі жерці, - я в першій битві трохи від страху ганьби не набрався...повні штани . Мені тоді було дванадцять, і служив я при батькові Богумилу зброєносцем. А ходили ми на Бастію, помагати повсталим лехітам.
- Та я наче у бою не вперше, - сказав я, силячись на відвертість, - не те щоб мені страшно, хоча і страшно теж, але говорять, що воїн має відчувати захват, а я лише огиду відчуваю... а от звіру в мені це таки подобається, і від того у мене аж голову ломить.
- Я ж не людозвір, - зітхнув Ружинський, - тому не можу зрозуміти, що ти відчуваєш. Вам певне ще важе втриматися на отій грані між необхідністю і жорстокістю аніж людині. Але ти тримаєшся добре — я б тебе взяв у прибічну дружину, аби і досі був воєводою.
- А я був би вашим зброєносцем, - сказав Вітровій, - а Котяра чогось... прикидається слабким. Він завжди був відважним. Навіть маленьким.
- Ну, - всміхнувся я, - цього ти не можеш знати.
- Чому ні? - спитав хлопець розважливо, - ти все забув, але я тебе пам'ятаю. Ти теж жив у того... Лісса. Сережку на тебе він вдягнув опісля того, як ти кілька разів намагався втекти.
Сказати, що я розгубився, це означало нічого не сказати. Я просто застиг з відкритим ротом. Богдан від несподіванки аж відсахнувся від мене, і пробурмотів:
- Судьба.
- Я був надто малим, але у мене пам'ять лісовця, - заговорив Вітровій знову, - людозвірі повільно ростуть... як люди. Той малий гепард в людському образі мав вигляд хлопця, такого, як я оце зараз. Він намагався мене обороняти, а потім... потім зник кудись, і я зостався сам. Коли я побачив тебе дорослим, я одразу його згадав...
- Та може то був не я, а якийсь інший людозвір?
- Тоді чому я довірився тобі одразу? - спитав хлопчина, - то був ти, Котяро, більше нікому. Рудий хлопчина з сережкою у вусі. А до того, як чародій наклав на тебе закляття, ти міг перекидатися і я спав між твоїх лап.
- Сину, але чому ти мовчав раніше? - спитав Ружинський розгублено.
- Я відвик говорити вголос, - сказав Вітровій, - мені хочеться говорити тільки зараз, після смерті Лісса.
Дійсно, Вітровій весь той час, що я його знав, був дуже мовчазним і тримався на відстані навіть від батька з Деревієм. Відтанув він лише, коли чародій гигнув. Ну і небезпека, котра загрожувала Богданові, наче вивільнила синівську любов. А до мене справді хлопець ставився особливо. Хоча я так і не був певен щодо нашої зустрічі в минулому. Чорне провалля на місці спогадів про дитинство так нікуди й не ділося опісля смертіЛісса.
- Чаклун покинув тебе у того... навчителя Псів, - мовив Богдан до мене, - коли кімри вілступали з Волинані. Відступали дуже швидко — пограбували і пішли геть. Це єдиний мій промах за всю службу воєводою, але який же жахливий. Але чому тоді Ліссу залежало на тому, щоб ти зостався саме в тих краях?
- Марена лише зна, - відповів я, - але таки залежало, бо поганець від злоби своєї убив молодшого Собакевича і розігнав Псарню, не заставши мене там. Він хотів за мною повернутись, тільки для чого... І для чого убив старого Перунича — давня якась звада, чи ще щось?
- Хвала Богам, негідник здох, - мовив Ружинський, - разом з його таємницями.
Тут я був цілком згодним зі своїм названим братом, якому все не міг звикнути говорити “ти”. Сміх та й годі — добре, що Богдан не наполягав, і не звертав уваги на мою плутанину в звертаннях.
Тим часом наша компанія почувалася незле. Вовчурі та Арі призволялися з мисливської здобичі, тут таки сидів Ратша і сумовито жував шматок напівсирої зайчатини. Сам лише Деревій десь повіявся, може знов на полювання. Я приніс Богданові трохи печеного м'яса і подався до лісу на вивідки. Звуки й запахи пущі манили, змушували перекинутись, але я утримувався, приберігаючи це на потім. Звідкілясь взялася туга за Вільхою, за її білявими косами і ніжною шерсткою рисі... Задумавшись, я не помітив поруч лісовця, втім я і так би його не помітив — Деревій рухався мов тінь.
- Щось лихе насувається на цей милий край, - мовив лісовець, - боюся, що моєму народу доведеться вимандрувати геть. Чого б не дуже хотілося — на відміну від блукаючих родичів ми прив'язуємося до місця.
- Але що це по вашому? - запитав я, - Втілена Чорнобожа міць, лихі чаклуни, чародійські обереги, якась змова?