Минало літо, але бог так і не надумав з'явитись у храмі. Чи, якщо чесно, взагалі будь-де. Гаян сновигав містечком, зазираючи в лиця перехожих, надовго зупинявся, аби поспостерігати за грою світлотіні між дерев, а під час звичних відправ із ним робилося взагалі не знати що. Завчені славослів'я вискакували з Гаяна, мов погорільці з пожежі, іноді здавалося, жрець от-от заплаче, а іноді він, схоже, заледве стримував істеричний регіт. Особливо тоді, коли в тексті фігурував такий собі «златолатний сонцеликий у шоломі конегривім»… Гаян яскраво уявляв собі, як його новий знайомець у важезних золотих латах перебирається бродом, а в шолом, певно, складає виловлену рибку, і кінська грива полощеться в бистрині, мов стара шмата…
Прочани почали вже підозрювати, що з жерцем діється щось не те, але схильні були списувати його дивацтва на професійні ризики. «Ви уявіть лише, — ставала на Гаянів захист бондарева Марушка, — уявіть, коли б вам щодня являвся бог — сонцепикий конегривий, ну і все таке подібне — як би то ви почувались? Не дивина, що бідака трохи спав з розуму… Якби мені таке диво, та ще й проти ночі, я би, людоньки, враз сказилася!» Дійсно, думали й собі евдейці, хай уже жрець якось сам дає собі раду із тим… конепиким. Здається, Гаянів авторитет навіть дещо набавився.
Тим часом молодий жрець не знаходив собі місця. Йому ввійшло у звичку ходити до броду, сідати на березі та жбурляти камінці в бистрину. Айну, мабуть, рибалив десь-інде, але Гаян не втрачав надії. Так минали дні, і якось Гаян відчув, що вже не в стані мовчки зносити цю непевність. Він почував себе голодним котиськом, котрому перед носом почепили рибку — не даючи, але й не забираючи: він ледве що не казився, але нічого, нічогісінько не міг удіяти. І того дня з нього вихлюпнулася кострубата молитва, більше схожа на голосіння, ніж на урочисті гімни, від яких Гаянові нині чомусь ставало зле.
Він оповідав зневажливо-холодній річці та співчутливо похиленим оливам про свої поневіряння, про прагнення знайти найнайважливіше, котре би пояснювало й виправдовувало всі хиби світобудови, про розпачливі пошуки виходу за межі остогидлого будення, облуди й забобонів… Про свою самотність серед дурних і байдужих, про несамовиту надію якщо не отримати відповідь, то бодай дістати запевнення, що відповідь таки існує… Гаян говорив так гаряче, що мимохіть розчулився до сліз. Вражений і схвильований власною сповіддю, він замовк, незряче втупившись перед собою.
— Чудний ти… — задумливо проказав хтось поряд. — І чому ти вирішив, що мене обходять твої проблеми?
Гаян ледве не підстрибнув від несподіванки, але змусив себе поволеньки скосити око вбік. Ага, дійсно, це був саме він… Сьогодні Айну вдягнувся в закочені до колін полотняні штани й синю свитку, яка гарно пасувала до його свавільної золотавої чуприни. Він сидів поруч, але разом з тим його наче й не було — обриси бога губились у мішанці чорних гілок і встеленого кошлатим мохом каміння… Неначе він ще не цілком вирішив, бути тут чи ні.
— Я лише… хотів попросити пробачення, — стиха промовив Гаян. — Із Пришелепка Олаха — та й то кращий би вийшов жрець!
Айну єхидно заусміхався:
— Не нарікай — ти чудово справляєшся! Особливо в тому, що стосується тлумачення моєї волі… Ви, жерці, — істоти цілком самодостатні. Та й взагалі, чому ти думаєш, що мені не однаково?
Тому, що ти образився на мене тоді, у храмі. Тому, що нині говориш зі мною, — хотів був пояснити Гаян. Але стримався. І правильно вчинив.
— Мені давно вже байдуже, — насупився бог. — Я ж не істеричка Лахес. І не чванько Аспарух…
— Аспарух-буревій? — уточнив Гаян. — З Ахелою?
Під час своїх мандрів він проходив повз його храм… чи те, що від нього лишилося. Після котрогось особливо руйнівного тайфуну жителі Ахелою по камінчику розібрали його святилище. А ідола переплавили на «туманний» дзвін, що нині служив за маяк у негоду.
— Буревій, — погодився Айну. — Сефес була наимудрішою: вона просто плюнула на все й пішла з Архади. Аспарух — той лютився, все хотів щось довести, тайфун цей свій нагнав, мовляв, щоби знали… Ну, і догрався.
Гаянові перехопило подих.
— А що з ним сталося?
Айну рвучко розвернувся, вп'явшись у жерця тьмяним поглядом:
— Ти… хочеш знати?
Гаян розгубився. Досі він розраховував, що його бог буде… ну, поблажливим, чи що. Він, якщо чесно, не сприймав його як загрозу — радше, як такий собі курйоз. Надзвичайно цікавий, але разом із тим звичний, домашній… Тепер жерцеві ввижалося щось абсолютно інше — чудне та химерне, як недобрий сон.