— Ти знаєш, що таке щастя, Джумо? Він замислився:
— Добра негоція — щастя. Вірний спільник — щастя. Гарячий чай, коли зимно — теж щастя. Хіба ні, є?
Він підвівся й пошкандибав кудись у пітьму, очевидячки, за якимись природними потребами. Тут-таки з другого боку почулися голоси інших подорожан, тих, що ходили збирати — хмиз? Е, аби ж то! — сухий верблюжий кізяк для вогнища. Щось вони аж надто розкричалися — незвично як на таку пору! Та скоро всі згуртувалися коло вогню, і я нарешті побачила, у чому справа.
Мандрівні купці привели з собою хлопчика. Зовсім ще маленького — рочки три-чотири. Звідки б йому тут узятися? Це було дивно, але найбільше дивувало інше: хлопчина був весь пошарпаний, заюшений кров'ю і брудом. Втім, дуже скоро з'ясувалося чому. Купці кинули малого коло вогню й почали, бавлячись, штовхати його один до одного, кожен додаючи стусана чи плюючи на маківку. Хлоп'я вже навіть і не плакало, лише нажахано скиглило, затинаючись. Це було настільки страшно, що я на якусь мить вклякла, не в силі ворухнутися.
— Оце і є маджнун, — повідомив Джума, що нечутно виник поряд. — Мале — з їхнього племені.
І тоді я побачила… Попри те, що вже споночіло, мені вдалося розгледіти: оченята хлопчика містили замість звичної зіниці на білому тлі — куривне провалля із блищиком вогню. Ну, маджнун… Але за що ж так — дитину?!
Я незчулась, як опинилася посеред кола розправи.
— Ти куди?! — розгублено гукнув Джума: — Е, бок! Пропало твоє життя!
Пропало? Ну, то це для мене не новина. Я підхопила малого на руки, відступивши на кілька кроків.
— Нелюди! — виголосила я. — Не смійте!
Власне, байдуже, що я виголосила — однаково ніхто нічого не зрозумів. Купці отетеріли від такої зухвалості, лише один із них, певно, проводир гнівно вибухнув: «Маль амр?! Маса турідіін, шармута?!»
Я, здається, чула це слово! Ну, звичайно! Джума ж казав мені, оповідаючи про бедестанських дівок… Шльондра тобто, чи щось таке. У Джуми ледь очі не вискочили, коли він приголомшено переводив погляд із проводиря на мене й назад. Не міг, бідака, повірити… А потім, оговтавшись, він чомусь підскочив до проводиря й зацідив йому в писок.
Я не знаю, чому він так вчинив. Не знаю навіть, як закінчилась ця дурна бійка. Не знаю, бо якраз тоді я підхопила свою сумку і, міцніше притиснувши затихле маля, чимдуж чкурнула геть. Тікати було цілковитим безумством, але й лишитись я не могла! Не після цієї сутички, не після цього раптового викриття… Світлий Айну, як же мені було соромно! Так підвести єдину людину, що правила мені за друга! Сподіваюсь, він мені вибачить, бодай колись…
— Ти можеш мене поставити, — тихо промовив хтось поряд. — Вони нас уже не знайдуть.
Я ледь не випустила малого з рук. Оце було несподівано! Тепер, далеко від табору, його очі світилися лагідними жовтими вогниками.
— Ти вивела мене звідти… Дякую! — схлипнувши, промовив хлопчик. — Тепер я хочу додому. Підеш зі мною?
Виявилося, селище маджнун — зовсім неподалік. Я сподівалась на це, тікаючи з табору. Тільки от я не думала, що їх так мало! Троє чоловіків, четверо чи п'ятеро жінок, кілька верблюдів і віслючок… Плем'я, котрого боялись і котре ненавиділи в усій землі Сахнех, нині ледь животіло, змушене ховатися від людей у найлютішому куточку пустелі. Ще кілька років, і я, можливо, не застала б тут нікого.
— Знав, що застану вас тут! — пролунав над Бартовим вухом знайомий голос. — Естетів легко передбачити! Слід просто знайти кав'ярню, звідки відкривається найбільш запаморочливий краєвид — і можна бути певним, що ви сидите саме там!
Барт засміявся й повагом відклав течку з цупкими альбомними аркушами.
— Доброго ранку, Натане! Страшна штука — дедукція. Правда, ви не цілком вгадали. Краєвид — так, але найголовніше — тут готують найкращу каву по-бедестанськи.
Натан Вара присів поряд і допитливо зазирнув у Бартове горнятко:
— По-бедестанськи? Це ж як? З мускусом, трояндовим маслом і анашею, розігріте на лоні чарівної невільниці?
Барт вражено струснув головою:
— Ого, то ви теж — поціновувач? Замовимо ще?
— Чом би й ні? — розсміявся Натан. — Я якраз маю до вас ділову розмову. Отож, як знавці східної культури поговоримо, манірно сьорбаючи оте ваше гірке вариво… Хоча, власне кажучи, у Бедестані п'ють радше чай, аніж каву…
— Не прискіпуйтесь! — відмахнувся Барт. — Надто гарний ранок як для спростування помилок історії!
— І то правда, — зітхнув Натан, розкошуючи в лагідному промінні ранкового сонця.