— Невже ніхто з місцевих не пособляє? — здивувався Барт.
— А чого ж! — гмукнув Гуч: — Посуд миють, вино розносять. Таке всяке.
Барт тяжко зітхнув.
— Бозна-що… Напихають нас сурогатом — що вдома, що тут! їж, не вдавися! Набридло!
Гуч кинув на нього глузливий погляд:
— А вам, значить, справжнє подавай? Чули, може, торік тут одна красуня втопилася.
— Будете здивовані — таки чув!
— А знаєте, чого? Барт знизав плечима.
— Теж справжнього хотіла, бідака. І дістала, либонь…
Художник ошелешено зиркнув на діда. Вигадник, значить, і казкар?
— Гуч, а… що вона там побачила? Старий випустив дим, проводжаючи гордовитим поглядом низку ошатних білих колечок.
— А хтозна… — відсторонено мовив він: — Може, нічого. Може, себе. А може, — кордон. Межу можливого. Яку, між іншим, непогано бартують.
Осінь в Евдейї була, безумовно, завершенням, але завершенням грандіозним, як то іноді буває на величезному ярмарку, з феєрверками останніх сонячних днів, хмільним шарварком весіль та срібними стрічками туману над пишнобарвними шатрами гірських схилів.
Коли Гаян повернувся додому, осіння веремія вже вщухала, огортаючи містечко передчуттям довгого, затишного і трохи млосного очікування тепла. Гаян спостерігав, як залягають на обличчях його земляків тіні сонного впокоєння, розуміючи, що ніколи не зможе розділити з ними цю зиму. Що б не сталося далі, вдасться чи не вдасться його задум, Гаян знав, що невдовзі він муситиме залишити ці краї, подавшись за невгамовним птаством, що прямувало до свого неминучого вирію.
Слід сказати, що це рішення явилося Гаянові самочинно й було результатом довгих тужливих розмірковувань, тож новина, почута від Кея, не могла спричинити його остаточний від'їзд, котрий хтось недостатньо обізнаний цілком міг би назвати втечею.
— Знаєте, панотче, — сказав коваль, присівши на Гаянів поріг, — поки ви в той Труад ходили, у нас тут купа всього відбулося.
— Та ну, — скептично гмукнув Гаян, чудово знаючи, що «подією» за евдейськими мірками могла стати навіть купівля кметовою дружиною нового шалика з мальвами.
— Це ж ви ще не чули! — зрадів коваль: — А в нас дурник Бузь повісився!
— Чого ж це? — вразився Гаян. — Чого ще йому бракувало?
— А хто його зна… Кажуть, він перед смертю цілком доладний став, припинив бачити невідь-що та реготати як дурний. А потім каже: як, мовляв, так жити можна… І повісився. А ще, знаєте? Тілла заміж вийшла. За Марушчиного Ганя.
— А! Нарешті! — Гаян зітхнув. — А то вже думали, так сама й лишиться вікувати.
— Ну! Все вона за вашим, панотче, братчиком сумувала. За тим, що у війну згинув.
Молодий жрець замружився:
— Мені теж… його бракує.
— Ну, то звісно, — кивнув Кей, — все-таки родина. А ще — ледь не забув! — до вас тут один гість навідувався, все розпитував, що та де.
— Який ще гість?
— Та… Ніякий такий… У мишастому плащі з каптуром. Олах казав, ви знаєте.
Гаян ледь не підскочив, ураз пригадавши нетутешнього добродія із його чудним попередженням: «Скажи йому… Скажи: коли він втручатиметься… надовго його не стане». Олах сказав, що то був вартовий, а бог тоді ще стенув плечима і промовив: «Це ж ви їх створили».
Гаян так і не зібрався розпитати Айну, але після сельджабської навали він неоднораз згадував той вечір, роздумуючи, чи не було часом гостеве попередження погрозою. Так чи так, поява вартового нічого доброго не віщувала, отож не слід було відкладати задумане на невиразне потім.
Проте молодий жрець не знав, із чого йому починати. Якби мова йшла про людину, що собі спить, слід би шукати її вдома, але Айну був усюди й не був ніде; він приходив, коли йому заманеться, і Гаян зовсім не був певен, що той потребував якоїсь домівки. Те, що евдейське святилище не було богові оселею, Гаян збагнув уже давно. Айну почувався там, як привид на поминках; його вівтарем був брід коло запруди, і танок при багатті, і світлотінь поміж олив… Гаян обійшов усі куточки, де він колись зустрічав бога, але жоден порух не виказував його присутності.
Якось після звичних ранкових славоспівів, Гаян присів на приступці храму, задумливо озираючи округу. Легкий морозець притрусив траву і східці сизим інеєм; Гаянові було холодно навіть крізь пухнастий ліжник, у котрий він загорнувся, прихопивши перше, що стрибнуло під руку. Молодий жрець не знав, що йому робити далі й чи є в тому бодай якийсь сенс. Багато років тому він став на цю дорогу, але дорога, як годиться, надурила його, принадивши обрієм, і…