Раптом Гаянові ясно згадалось, як він стояв тут, на цій же приступці, коли ще будучи молодшим жерцем намірявся обійти півсвіту, аби знайти тому світові задовільне пояснення. Тоді він ще подумав, що всесвіт просто з порога підкидає йому ману — тінь хибкої хатинки на сусідньому узгір'ї… Гаян притримав подих, а тоді зареготав мов навіжений. Яка ж то була мана?! Він нікуди не мусив іти, бо вже тоді він мав перед очима й пояснення, і відповідь на всі запитання. От тільки він не зумів іх побачити!
Зараз на узгір'ї не прозирало жодних сторонніх обрисів. Але Гаянові це було байдуже. Він кинув ліжника й ледь не бігцем подався шукати дорогу нагору. Стежка була крива і благенька, як бідарський талан, тож Гаян обдер свою останню парадну мантію на якихось вражих шпичаках та гіллі. Це вже, правда, не важило ані крихти, і пошарпаний, зате затятий Гаян вибрався на верхів'я пагорка й роззирнувся.
Галявинка не мала нічого бартого уваги, окрім хіба краєвиду. З того пагорка видно було все містечко, нині сонне й незграбне, огорнене першими цівками диму з димарів. Видно було храм, смішний і невиразний, коли дивитися згори. Дійсно, виснував Гаян, бог міг би обрати для себе таку… точку зору.
Він знав, що не помилився. Однак слід іще було виконати пораду колеги з храму Йогде, і Гаян не мав жодної певності, що це спрацює. Ця порада видавалася йому трохи наївною та якоюсь навіть недоладною. То була вранішня молитва, таке собі побажання доброго ранку і, як завжди, прохання бути почутим, звернене до всесвіту…
Гаян зітхнув, пригадуючи.
Шма колейну Елохай хамаавір шена мейай-най атнама мейафапай.
Почуй нас, Той, що скидає сон з очей, сновиддя — з повік.
Шма колейну Елохай ханотейн лаяейф коач.
Почуй нас, Той, що надає сили заслаблим.
Шма колейну Елохай матір асурім.
Почуй нас, Той, що звільняє бранців.
Шма колейну Елохай…
Ця молитва була іншою, не подібною до тих гімнів, що звучали у храмах. Вона не потребувала жерців та ритуалів, бо її святилище містилося прямісінько в серці. Якщо, звісно, воно ще не цілком затерпло.
Договоривши, Гаян розплющив очі й роззирнувся. Нічого не змінилось.
Дійсно, а на що він розраховував? На те, що ось тут, просто зараз відкриються осяйні двері в захмарну далечінь? На те, що світ вивернеться підбоєм назовні — тому лише, що він, Гаян, вимовив кілька слів? Ха! Гаян привітав себе з безболісним завершенням розумового затьмарення й розвернувсь, аби йти геть.
І ледь не впав, перечепившись через якусь колоду. Як же він її раніше не помітив? Гаян люто вилаявся, пригадавши блюзнірську юність — покалічений палець болів немилосердно. І звідки ця колода взялася, стрибнувши під ногу, наче якийсь непоказний… поріг? Гаян ошелешено підняв погляд і побачив, що край галявини між двома ялицями бовваніє похилена халабуда. Слід було вглядатись, аби вирізнити між гіллям благенький навіс, півпрозорі подоби стін і за плетеною завісою — кучугуру картатих ліжників. Гаянове серце теленькнуло вівчарським дзвіночком, та мужньо ігноруючи раптову слабкість у колінах, він навшпиньки рушив ближче.
Мешканець халабуди солодко спав, заховавшись десь у потаємних надрах ковдр, лише лікоть та край світлої чуприни прозирали між подушкою, смугастим рядном та хутровиною.
Гаян розгубився. Що йому робити далі? Чи має він право… втручатися? Може, краще лишити все як є? Може…
Він легенько поторсав сновиду за плече. Той пробубнів щось несхвальне й накрив голову подушкою. Гаян погриз ніготь, роздумуючи, а потім поторсав сильніше. Айну дратівливо чмихнув і відмахнувся. Гаян прикусив губу. Ні, не так він собі це уявляв, зовсім не так…
Нарешті Айну розплющив одне око й осудливо зиркнув на гостя:
— Ну?! — сонно промимрив він. — Якого біса?
— Е-е-е, я… — Гаян присів навпочіпки: — Пробач, коли я невчасно… Але ти спиш уже чотири роки. З гачечком. От я й подумав…
— Скільки?!
Айну стражденно насупився, а потім, крекчучи, сів на ліжку. Вигляд у нього був кволий і скривджений, а в нечесаній чуприні заплуталась пір'їнка. Гаян мимохіть усміхнувся. Айну роздратовано зиркнув на нього, скрививсь і потер скроні.
— Оце так задрімав, — він ніяково усміхнувся. — Не голова, а горщик із бджолами… А чого ти раніше не явився?
Гаян соромливо кахикнув:
— Та я, е-е-е… не знав, як це робиться. Думав у книжників розпитати, ну, в Труаді. Про замовляння Мертвих Імен, і…
— Ти що, дурний? — миттєво підкинувся бог. — Збожеволів? Це ж наче як із душі зробити опудало, тирсою набити й ґудзики — замість очей!