Портіус всадовив мене у старезне шкіряне крісло, а сам пішов змішати віскі з содовою. Не пам’ятаю, щоб колись бачив його вітальню без клубів тютюнового диму; стеля аж почорніла від кіптяви. Сама кімната невелика, всі стіни, від підлоги до стелі, заставлені книжковими стелажами, які не загороджують хіба що вікно й двері. Чого тільки не побачиш на камінній полиці: розставлені у рядок запилюжені люльки з вересу, кілька античних срібних монет, банка з тютюном з емблемою коледжу Портіуса і глиняна лампа, яку, як він сам стверджує, відкопав десь у горах Сицилії. Над каміном висять зображення грецьких статуй. Посередині, на найбільшому фото, зображена крилата жінка без голови, яка ніби кинулася на дорогу зупинити автобус. Пам’ятаю, яким шокованим був старий Портіус, коли я уперше побачив ці світлини і не придумав нічого кращого, як запитати, чому їй не причепили голови.
Набивши люльку тютюном з банки на камінній полиці, він кинув через плече:
— Ця нестерпна жінка поверхом вище придбала собі безпровідний радіопередавач. А я сподівався, що доживу решту днів без гуркотіння тих ящиків. Та, певно, доведеться з цим змиритися. Ви, бува, не знаєте, чи є якийсь закон, який би регулював це питання?
Я сказав, що тут годі щось вдіяти. Мені подобалася його манера вживати оксфордські фрази і слова на кшталт «нестерпна» і було приємно, що лишилися ще люди, які проти радіо, що горлає на весь будинок, хоча надворі вже 1938-й. Походжаючи кімнатою у своїй мрійливій манері (руки в кишенях, між зубами затиснута люлька), Портіус відразу ж заговорив про якийсь закон часів Перікла, який забороняв гру на музичних інструментах. Усе той самий старий Портіус. Завжди говорить про події кількасотрічної давнини. Хай би про що зайшла мова, він зажди щось пригадає з часів давніх греків чи римлян. Ви йому про «Королеву Мері», а він у відповідь про фінікійські трієри. Сучасною літературою він не цікавиться, газет теж не читає (за винятком «Таймсу») і з гордістю вихваляється, що жодного разу не був у кінотеатрі. На його глибоке переконання, якби не кілька поетів, таких як Кітс чи Вордсворт, сьогодення (а для нього це останні дві тисячі років) взагалі було б позбавлене будь-якого сенсу.
Мене не надто цікавить давнина, але мені подобається слухати Портіуса. Люблю спостерігати, як він неквапливо підходить то до однієї полиці, то до іншої, витягає першу-ліпшу книжку і зачитує вголос якийсь уривок з неї, випускаючи з люльки кільця диму і, звісно, одразу перекладаючи з латини чи ще з якоїсь мови. Бальзам на душу. Є тут щось від учителювання, але якимось дивовижним чином це мене заспокоює. Слухаючи Портіуса, я повністю відключаюся від своєї буденності, в якій самі лише потяги, рахунки за газ і страхові поліси; він переносить мене у світ храмів і оливкових дерев, павичів і слонів, арен з бійцями, що тримають у руках тризуби, крилатих левів, євнухів, галер, катапульт, вершників у залізних обладунках, що височіють над арміями солдатів зі щитами. І досі не розумію, чому старий потоваришував зі мною. От вам і одна з переваг бути товстуном — з легкістю можеш вписатися у будь-яке товариство. До того ж ми обидва полюбляємо брудні історії. Це, напевно, єдина річ у сучасному світі, яка викликає у Портіуса бодай якийсь інтерес, хоча він не пропускає нагоди нагадати, що всі сюжети не нові. Такі історії він розповідає, як молоденька дівчина: у завуальованій манері, перефразовуючи. Іноді може перекласти кілька поетичних рядків з міцним слівцем з латини, а про решту маєш здогадатися сам, а іноді почне натякати на брудні подробиці з життя римських імператорів, на те, що коїлося у храмах богині Астарти. Виявляється, ці греки і римляни були ще тими розпусниками. Якось старий показав мені кілька світлин із зображеннями картин на стінах десь в Італії, від яких аж волосся стає дибки.
Коли робота і родинне життя стають кісткою поперек горла, я йду до Портіуса, щоб відволіктися, відпочити. Та сьогодні це мені чомусь не вдавалося. Ніяк не міг позбутися своїх думок. Як і у випадку лектора з Лівого клубу, я не слухав старого — його слова були лише тлом для моїх думок. Щоправда, часом лекторові вдавалося привернути до себе увагу, натомість голос Портіуса був надто спокійним, а манера говорити надто стриманою. Зрештою я його перебив:
— Скажіть, Портіусе, якої ви думки про Гітлера?
Довгов’язий Портіус стояв біля каміна, поставивши ногу на решітку і спираючись ліктем на поличку. Від здивування в нього мало не випала з рота люлька.
— Гітлер? Ви маєте на увазі цього німця? Любий друже, я взагалі про нього не думаю.
— Бачте, проблема в тому, що своїми клятими витівками він змусить нас думати про нього.
Від слова «кляті» Портіус зніяковів, хоча не подав і знаку. Утім, як завжди. Така вже в нього натура. Знову почав походжати кімнатою, випускаючи у повітря клуби тютюнового диму.
— Не бачу причин приділяти йому якусь увагу. Типовий авантюрист. Скільки таких було до нього і скільки ще буде після. Ефемерність, нічого більше.
Не надто розуміючи, що таке «ефемерність», я продовжував наполягати на своєму:
— Гадаю, ви помиляєтеся. Це стерво Гітлер не такий, як решта, так само, як і Сталін. Вони не з тієї старої гвардії, що ради забави страчувала людей на гільйотині чи розпинаючи на хресті. Ці хлопці належать до нового покоління. Таких ми ще не бачили.
— Любий друже, в цьому світі все вигадали ще до нас!
Ну звісно, це ж улюблений вислів Портіуса. До всього нового він ставиться зі зневагою. Варто завести мову про останні новини, як він тут же відповість, що подібне трапилося за якогось там імператора. Навіть у розмові про аероплани згадає, що їх, можливо, використовували колись і на Криті, чи в Мікенах, чи деінде. Я спробував описати йому свої враження від виступу того лектора, пояснити, що передчуваю наближення біди, але він не захотів того слухати. Тільки повторив, що все в цьому світі вигадано до нас. Тоді дістав з полиці книжку і зачитав абзац про давньогрецького тирана, який, поза сумнівом, був практично близнюком Гітлера.
Ми ще трохи посперечалися. Цілий день я чекав, коли зможу виговоритися. Сміх та й годі! Я, звісно, не бовдур, але й розумником себе назвати не можу, а коло моїх інтересів зазвичай обмежується типовим переліком тих, що й у пересічних товстунів мого віку, які мають двох дітлахів. Та навіть моїх інтелектуальних здібностей достатньо для того, щоб побачити: звичний для нас уклад життя викорінюють. Шкірою відчуваю це. Перед очима постають картини війни і післявоєнного періоду: черги за продуктами, переслідування, гучномовці з пропагандою. І я не один про це думаю. Нас таких мільйони. Хлопці, з якими випиваю у пабах, водії автобусів, комівояжери — всі говорять про те саме: коїться щось недобре. Вони теж відчувають, як земля буквально йде з-під ніг. А цей високоосвічений інтелігент, який усе своє життя тільки те й робив, що читав книжки, не помічає очевидного. Каже, чхати він хотів на Гітлера. Відмовляється вірити в те, що ми стоїмо на порозі нової війни. У будь-якому разі, оскільки сам він не брав участі у бойових діях, ці проблеми його не хвилюють: для нього війна — це щось на кшталт поганенької вистави порівняно з падінням Трої. Не бачить сенсу перейматися через якісь там гасла, гучномовці та солдатський однострій. «Ну хто при здоровому глузді взагалі на це зважатиме?» — постійно повторює він. Колись не стане Гітлера і Сталіна, натомість назавжди залишаться такі речі, як «вічні істини». Таким чином він намагається сказати, що знає заздалегідь, як усе складеться. Як і раніше, вихованці Оксфорду продовжуватимуть походжати по завалених книжками кабінетах, цитувати вислови латиною, курити добірний тютюн з банок з емблемами. І не було жодного сенсу намагатися щось йому довести. Певно, від того юного комуніста і то було б більше користі. Згодом наша розмова, як завжди, зосередилася довкола подій сивої давнини. А тоді звернула на поезію. Після цього Портіус дістав з полиці збірку творів Кітса і почав читати «Оду солов’ю» (чи, може, жайворонку — вже й не згадаю).