Та я не збирався там медитувати. Все, що мені було потрібно, це привести нервову систему до ладу, перш ніж настануть смутні часи. І хіба хтось з головою на плечах має сумніви щодо того, що наближаються недобрі часи? Ми ще не знаємо, що саме чекає на нас, але впевнені, що воно не за горами. Може — війна, а може — криза, але ні на що добре сподіватися не доводиться. Хоч би куди ми рухалися, напрямок один — донизу. До ями на цвинтарі. І пережити таке досить складно, якщо не відчуваєш внутрішньої рівноваги. Ця війна щось забрала в нас. Позбавила нас життєвої снаги, яку ми віддали їй до краплі. І не залишилося нічого — тільки постійна метушня і біганина. Вічне змагання за додаткову копійку. Вічний гуркіт автівок, завивання бомб, телефонів, радіоприймачів. Нервова система виснажена, замість кісткового мозку — порожнеча.
Я додав газу. На душі стало добре від однієї думки навідатися до Нижнього Бінфілда. Знаєте, на що схоже це відчуття — ніби зробити ковток повітря! Як велетенські морські черепахи, що виринають на поверхню, виставляючи носа, щоб наповнити легені повітрям, перш ніж знову зануритись у воду і зникнути серед водоростей та восьминогів. Усі ми задихаємося на дні помийної ями, та я знайшов спосіб, як з неї вибратися. Нижній Бінфілд! Я продовжував тиснути на газ, доки машина не розігналася на повну швидкість — до сорока миль за годину. Вона торохтіла, наче залізна таця з посудом, і під це гуркотіння я мало не почав співати.
Та у цій діжці з медом була і ложка дьогтю. Гільда. Мене дещо осадила згадка про неї. Я збавив швидкість до двадцяти миль, щоб усе як слід обмізкувати.
Було зрозуміло, що рано чи пізно вона б про все довідалася. Щодо короткої відпустки у серпні я ще зможу якось викрутитися (скажу, що цього року контора не відпускає довше, ніж на тиждень). Навряд чи вона почне розпитувати про подробиці, скоріш за все тішитиметься, що вдасться зекономити на відпочинку. Дітей ми у будь-якому разі щороку відправляємо на місяць до моря. Головна проблема полягала в тому, щоб забезпечити собі алібі на тиждень травневої відпустки. Не можу ж я просто зникнути без будь-яких пояснень. Найкраще було б попередити її заздалегідь, що мене відправляють зі спеціальним дорученням до Ноттінгема, чи Дербі або Бристоля, чи деінде. Якби я попередив її за кілька місяців, це не мало б викликати в неї жодних підозр.
Однаково дізнається. Це ж Гільда! Спочатку зробить вигляд, що повірила, а потім потихеньку, але наполегливо таки докопається до правди і з’ясує, що у жодному Ноттінгемі, Бристолі чи Дербі я не був. Ніколи не припиню дивуватися цьому її вмінню. І як їй тільки це вдається? І бровою не поведе, принишкне, доки не знайде слабкого місця в моєму алібі, а тоді зненацька завдасть удару якимось невинним запитанням. І виявиться, що на мене вже зібрано цілий компромат: «Де ти ночував минулої суботи? Ти брешеш! Тягався з жінками! Подивись! Ось, що я знайшла на твоєму жилеті, коли чистила його — жіноче волосся! Подивись уважніше. Хіба моє волосся такого кольору?» І починається! Одному Богу відомо, скільки разів це повторювалося. Іноді вона мала рацію, іноді її звинувачення були безпідставними, та наслідки завжди ті самі — ще кілька тижнів ходить і бурчить. До столу не сядеш, не посварившись, а діти не можуть зрозуміти, що коїться. Сказати правду — розповісти Гільді, куди і навіщо збираюся поїхати, — не вихід. Даремна затія. Хоч до судного дня їй пояснюй, усе одно не повірить.
Та до біса все це! Нащо перейматися завчасно? Самі добре знаєте, як ми можемо себе накручувати. Я знову додав газу. У голові з’явилася ще одна ідея — ще блискучіша за попередню. Поїду до Нижнього Бінфілда не у травні, а в другій половині червня, коли рибалки відкриють сезон: поїду і буду рибалити!
А чому б і ні? Мені ж так хотілося спокою. От риболовля мені цей спокій і подарує. Раптом у голові промайнула ще одна думка, та настільки грандіозна, що я аж кермо вивернув, з’їхавши на узбіччя.
Я витягну тих велетенських сазанів зі ставка за маєтком Бінфілд!
І знову ж таки — а чому б і ні? Хіба не дивно ми живемо, постійно думаючи, що те, що нам насправді хочеться робити, заборонено? Хто сказав, що мені не можна поїхати ловити тих сазанів? І варто було тільки озвучити цю думку, як весь задум став чимось примарним, майже нереальним. Саме так мені здалося в той момент. Ставок з величезними рибинами за маєтком Бінфілд умить перетворився на рожеву мрію з категорії бажань провести ніч з кінозіркою чи здобути перемогу у боксерському поєдинку важковаговиків. Але це не щось неможливе, це цілком реально. Снасті можна взяти в оренду. І хоч би хто володів зараз маєтком, хіба його власники не дозволять мені порибалити на їхній території за пристойну платню? Чорт із тими грошима — я ладен віддати п’ять фунтів за день на ставку! Але скоріш за все будинок і досі порожній, і ніхто про той ставок так і не довідався.
Я сидів у машині й уявляв той ставок поміж тінистих дерев, що кишить рибою. Вона чекала на мене всі ці роки! О боже! Якщо сазани були таких велетенських розмірів тридцять років тому, то якими стали зараз?
III
Це сталося сімнадцятого червня, у п’ятницю — на другий день риболовецького сезону.
Я без проблем владнав питання з роботою. А для Гільди підготував ретельно продуману легенду — сказав, що їду у відрядження до Бірмінгема (в останній момент навіть назвав готель, в якому мав би зупинитися — «Роуботтем Фемілі енд Ко»). Я знав напам’ять адресу, бо кілька років тому контора винаймала там для мене номер. З другого боку, я остерігався, що Гільда захоче мені написати, бо я їду на цілий тиждень. Ще раз обдумавши все як слід, я частково довірився Сандерсу — молодому комівояжеру з компанії «Гліссо — ідеальна мастика», який якось обмовився, що буде у Бірмінгемі вісімнадцятого, і я попросив його надіслати звідти Гільді мого листа, вказавши адресу готелю, про який тільки що згадував. У тому листі я повідомляв, що маю їхати в інше місто і щоб вона не писала на цю адресу. Сандерс усе зрозумів (принаймні, так йому здалося) і, підморгнувши, сказав, що вражений моєю активністю в такому віці. Тож з Гільдою питань теж не мало б виникнути. Подробиці її не цікавили, а навіть якби вона щось і запідозрила, в мене було залізне алібі.
Я поїхав через Вестергем. Стояв погожий ранок. Легкий вітерець гойдав крони тополь, крізь які пробивалися сонячні промені. Відкидаючи на поле тіні, по небу бігли хмаринки, мов зграя білих овечок. За містом мене наздогнав хлопець на велосипеді з рожевими, як яблука, щоками. Він розвозив морозиво. Наблизившись до мене, він засвистів так, що мені мало вуха не заклало. Я згадав, як і сам колись працював кур’єром, і ледь не зупинив його, щоб купити порцію. Майже всюди вже викосили траву, але сіно ще не склали у копиці. Воно лежало довгими акуратними рядами, наповнюючи повітря приємним ароматом, що змішувався із запахом бензину.
Я обережно їхав — на низькій швидкості (п’ятнадцять миль за годину). Довкола панували ранкова тиша і спокій. У ставках поволі плавали качки, ніби насолоджуючись тим, що не треба пірнати у пошуках здобичі. В Нетлфілді, селищі за Вестергемом, на дорогу вибіг невисокий сивий чоловік у білому фартуху, розмахуючи руками і намагаючись привернути мою увагу. Тут усі знають мою машину. Я зупинився. Виявилося, що це містер Вівер — власник невеликої крамнички, що стояла неподалік. У нього було до мене прохання — ні, він не хотів застрахувати життя чи бізнес, просто в нього закінчилися дрібні гроші, от він і питав, чи не можу я розміняти йому фунт «срібними». З дрібними грошима тут завжди проблема, навіть у пабах.
Я поїхав далі. Пшениця добряче вимахала, в деяких місцях сягала мало не до пояса, вкривши пагорби зеленим килимом, що переливався оксамитовими хвилями. Як жінка, подумав я: так і хочеться прилягти поруч. Трохи далі з’явився дороговказ: праворуч — до Падлі, ліворуч — до Оксфорда.
Я ще не виїхав за межі «своєї дільниці», як її називали у конторі. Логічно було б повернути ліворуч і поїхати по Аксбриджській дорозі, та піддавшись імпульсу, я рушив звичним маршрутом. Я й досі відчував за собою провину. Але мав прийняти рішення, перш ніж дістатися роздоріжжя. Попри те, що я все владнав з Гільдою і роботою, зібрав валізи, а в кишені було аж дванадцять фунтів, у душу закрадалася спокуса — я знав, що не піддамся їй, та все одно було сильне бажання дати задній хід. Заспокоював себе тим, що доки їду звичним маршрутом, не порушую жодних обіцянок. Ще не пізно, ще можна повернутися назад, думав я. Зрештою, я міг заїхати у Падлі, навідатися до банку «Беркліз», поговорити з менеджером (це один із наших агентів), розпитати, як справи. Та й взагалі, я міг би повернутися додому і щиросердо у всьому зізнатися.