Дехто не видержав, але було двоє таких, що в самий день похорону жінки звелів їм пан повідкручувати голови.
За жінкою він ні разу не пожалкував, і ніхто при йому не смів за доброю панею заплакати.
По похороні зажив пан вп’ять давнім життям. Запрошував гостей, завів військо, музику, як було колись.
Людям здавалося, що та перерва часу, то був лиш якийсь невияснений сон, і панові здавалося, що він увесь той час проспав бездільно, а тепер почав нове, статочне життя.
Він єднався з сусідніми панами й робив виправи на гайдамаків. В такому поході перебував нераз кілька тижнів. В якому селі було зловлять запорожців або гайдамаків, ціле село нищили, палили, людей мордували, не розбираючи, старий чи молодий. Пан Овруцький поводився так, як пес, котрого довго держали на ланцюгу, а тепер спустили.
Після кожного такого походу вертався до свого замку пан Овруцький з добичею. Привозив кожного разу по кільканадцять пов’язаних „харцизів“, щоб погратись, потішитися їх страшними муками. Після такого походу чути було на замку страшні стогони мордованих людей, а кров козацька потоками пливла по замковому подвір’ю.
На цілу околицю ближчу й дальшу наліг переполох.
Люди боялися голосно говорити. Пан мав усюди своїх шпигів. Не дай Господи, підслухає хто яке необачне слово, затягнуть невинного чоловіка до замку й убьють киями.
Пішла проклята слава про пана Овруцького, прозвали його скаженим псом. Люде сторонні об’їздили милями, щоб обминути його слободи.
Та кривава робота виходила йому на здоров’я. Він помолодшав, став рум’яний з лиця. Був веселий і любив забави.
З того часу, як в нього вкрали сина, він ніколи про нього нікому не згадував. Але видко було, що не забув про нього, бо в вільні хвилини заходив до саду замкового на те нещасливе місце, сидів тут довгенько, брав голову між долоні й думав тяжку думу.
Розділ 5
Карпо Кожушенко, скочивши з високого муру в глибокий став, зразу пішов під воду. Та зараз виплив наверх. Ножа держав у зубах, хлопця зомлілого держав лівою рукою на плечах, а правою рукою плив широкими плесами до другого берега. Коли знесилувався, клався горілиць і плив далі, поки не добрався до комишу, що ріс при другім березі від ліса, й став на ноги. Він змучився й важко дихав. Вийшовши на беріг, застав тут уже Максима, що держав коней напоготові.
Карпо поклав зомлілого хлопця на землю й став скоренько вдягатися. Взув чоботи й одяг жупан, не зважаючи на те, що сорочка була мокра. Прип’яв зброю й скочив на коня. За той час Максим загорнув хлопця в кожух і подав його Карпові.
— Він либонь неживий…
— Живісінький. Діхає, як треба, й серце б’ється, лише води хлиснув і зомлів. Як би було можна де-небудь його висушити, бо то панська дитина, до такого не звикла.
— За нами певно буде погоня.
— Може. Я їм сказав, скачучи в воду, що ні мене, ні його живим не возьмуть.
Тепер погнали чвалом. Максим їхав попереду, Карпо за ним. Він часто поглядав на дитину.
Хлопець кілька разів розплющував очі й уп’ять їх закривав.
Від того трясіння на коні він закашлявсь, а тоді жбухнула з нього вода. Хлопець знов розплющив очі й заплакав, та знов упав у безпам’ятство.
Козаки гнали, мов вихор. На хвилинку лиш приставали, щоб коні відпочили. Вже пішло з полудня, а лісу й кінця не було, — хоч ліс з високими столітніми дубами рідкий був, і можна було безпечно проїхати.
— Де ми тепер будемо? — питав Карпо, коли зупинились.
— Та ось їдемо все до схід сонца. Тут десь буде глибока балка, густо заросла деревом і кущами. Там сидить старий Запорожець-характерник — звуть його Охрімом Неситим і бояться його всі страх. Він, кажуть, з нечистою силою знається й великий характерник.
— Ліпше знатися з чортякою, ніж в паном Овруцьким, наприклад. Мені зовсім не страшно, та коли-б мерщій до його зимовника добратися.
— Ми, либонь, заїдемо туди до вечера.
— Чи ти коли в тих сторонах бував?
— Ніколи. Та я довідався від лісника, полісовщика, що недалеко села живе.
— Ти заходив до нього?
Тоді, як ти пішов замок розглядати, я пішов розпитати про дорогу. Щасливо я його знайшов, недовго блукаючи.
— Може се той самий, що мене переховав?
— Куди! того давно поховали, а сей молодий ще. Зразу мене злякався, схопився за пістоль. Та я заговорив до нього: чи ти наш чоловік, чи ти панський пес, що в доброго козака стріляти хочеш?
І він угамувався та й говорив зо мною по-людськи.
— Тікай, — каже, — добрий чоловіче, бо як тебе панські посіпаки зловлять, то голову відрубають.