— Я втічу, — кажу, — тільки ти дорогу покажи так, щоб було де захиститися під лиху годину.
— Тут, — каже, — ліс рідкий бува, ніде сховатися, та коли так добре один день на схід сонця просто їхати будеш, то надибаєш безпечну балку, там хоч цілий рік сиди. Хоч воно й не дуже там безпечно.
— Чому? — питаю.
— Там живе старий характерник, січовик Охрім Неситий, — каже, — небезпечно з ним стрінутись, бо з нечистою силою накладає. Тобі десь так з краю часок пересидіти, щоб кінь відпочив, а тоді далі.
— А чи ти його бачив? — питаю.
— Бачив раз, — каже, — бодай не довелось у друге! Високий, сивий, вус в аршин, чуб теж… брови, мов ті мітли — страшний.
— А ваш пан знає про нього?
— Ні. Люди об тім мовчать. Пан звелів би його привести, а хто-ж би то посмів його зачепити? Він, кажуть, кого хоче, то в камінь оберне, або в скотину яку-небудь. Страшна в його сила. Кажуть, що вовки до нього приходять та руку йому лижуть, мов пси… Не ражу тобі в ним сходитися, на очі йому лізти.
— Ну спасибі тобі за добру раду, чоловіче, здоров будь! Мені самому з таким чортом стрінутися ніяково. Либонь, не відважуся в сей бік до схід сонця. Ти, будь ласка, покажи іншу ліпшу дорогу.
Тоді сердега став мені розповідати, що є по тім боці ліса, а що по тім, та по всіх селах пана Овруцького снуются шпиги, дуже ласі на прохожих, бо пан за кожного пійманого козака по золотому дає.
— На що-ж ти йому таке говорив?
— А так. Коли-б дізналися, що я був у його, взяли-б сердегу на допит, куди й що — а він міг би проговоритися, що я поїхав до балки. А так скаже, що я поїхав на південь або на північ, то туди й погоня буде… А коли-б Господь допоміг до того характерника добратися, тоді ми й безпечні.
— Воно справді хитро ти обдумав.
— Полісовщик лісник попрощався зо мною та ще й паляницю дав на дорогу. Ось тобі, Карпе, половина…
Козаки буди голодні, тому паляницю з’їли в мить.
За весь той час не злазили з коней. Коні поскубали трави й рушили далі.
Уже вечеріло, коли побачили перед собою велику гущу дерев і кущів. Не було ніякої доріжки, лишень незамітна стежка. Їхали один за другим. В’їздили в глибоке провалля. По боках, щораз вище, піднімалися стіни, порослі кущами й високим деревом. А далі провалля розширювалося, й козаки могли вже їхати побіч себе.
— Знаєш що, Карпе, нам би говорити тепер голосно хрещеною мовою, а то, чого доброго, старий хрін сидить де за кущем та ще кулю пошле на привітання…
— Може-б ліпше гукнути козацьким звичаєм?
— Або заспівати… вже так давно не співали…
І вони обоє заспівали:
Їх сильні голоси відбивалися луною по берегах балки й їм самим веселіше стало. Хлопець прокинувся й став розглядатися по боках, мов у сні.
Максим широко разкрив ноздрі й став у воздусі нюхати.
— В повітрі дим чути… Десь недалеко чортів син сидить…
— Яке тобі діло до чортового сина? Коли тобі не подобається, так геть до самого біса, а його синові дай спокій! — гукнув на них збоку з-поза скелі якийсь сильний голос.
Козаки поглянули туди. З-поза скелі виходив старезний, сивий дід з рушницею в руці… Він був в одній сорочці, в постолах, оперезаний мотузком. Сорочка на грудях розіп’ята, без шапки. За поясом стирчав довгий ніж.
— Здоров був, діду! — гукнув Карпо, — не гнівайся, будь ласка, не хотіли тебе образити… От так вихопилося негарне слово, а ти вибач.
— Хто ви в біса будете?
— А вже-ж що запорожці. Знати птицю по піррю…
— Чого ви сюди забилися?
— Овва! ти бо справді сердишся та й у гості не приймаєш. Та, бач, нам скрутна година. Хоч не хоч, а не підемо звідси, хоч палицею бий…
— По тобі й по звичаю бачу, що ви добрі люди. Я вже давно знаю, що ви в балку мою заїхали. Та коли-б ви були не заспівали козацької пісні, то вже-б і не жили. Я дуже стережусь непроханих гостей… Ну, тепер, здорові будьте, панове товариство, просимо гостей у хату.
Старий зійшов униз, наблизився й руку їм подав.
Козаки позлазили з коней.
— Добичу везете? — питає Охрім, показуючи на хлопця.
— Вовченя піймали та треба його уговкати. Де-ж твій зімовник, діду?
— Ходіть, то й покажу.
Охрім пішов попереду. Тут дно балки ширшало. Стояли тут грядки з яриною, овочеві дерева, пасіка. З-за гори місяць показався. Стало ясно, й усе було видно. Старий завернув у бік, відчинив малі плетені ворота й впустив туди козаків. Зараз же вискочили два великі, мов вовки, пси. Стали біля діда лащитися, а тоді обнюхали козаків і теж помахали хвостами.