— Ти, діду, був і під Берестечком?
— І там був. Я врятувався чудом божим. Три дні болотом ішов, комишами. Не гадав я вийти живим.
— Так славно почалося, а що з того? — зітхнув Карпо.
— Така воля божа. Попуст за наші гріхи… так, так. Хмельницький славний козак був, розумний ватажок, та він не доріс до того, щоб Україну поставити самостійною… Як би вам це сказати? Вилетів на гору орлом, а зліз униз жабою, бо голова йому закрутилась від такої висоти. А лізучи вниз, поскидав тих, що йому помогли в гору вилети…
— Як се?
— Ось як: увесь український народ став за ним одною душею, бо всім було зле від панів, а найгірше мужикам. Ті мужики-невольники стали відразу лицарями, та ще й якими. А Хмельницький, заманюючи мужиків до себе, обіцяв усе, а в зборівських пунктах забув за чернь, за мужиків, а про самих козаків дбав. А чого не можна було під Зборовом доконати? Я на те все дивився. Ми так зімняли всю Польщу в одній жмені, що тільки потисни раз рукою, й сліду по них не лишиться! А тут Хмельницький гукає: згода, згода! та ще булавою завзятців одганяє, короля собою заступав. Пишуть пункта, та так, наче-б мужиків і на світі не було, а саме козацтво…
— Говорять, що се сталося по волі кримського хана. Він грозив, що коли козаки не вгамуються, то він Польщі помагатиме.
— Начхать було на хана й на цілу орду. У нас таке було завзяття, що з татарів ні одна лаба не вийшла-б жива. Кажу вам: ляшня вже конала під нашими шаблями. Ще півгодини, й був би їм усім капут. Кажуть, що Богун аж плакав перед гетьманом, просив, щоб не переставати.
— Чого-ж Богун не доконав сього сам? Його-ж були-б козаки послухали?
— Він лицар був. Не хотів заводить у війську роз’єднання. Він хоч не згоджувався з тим, що робив Хмельницький, а зоставався йому вірним аж до смерті. То щира була душа… Хмельницький відцурався черні, простого народа. Народ перестав йому вірити, а від того все пішло шкереберть… Хмельницький тяжкий гріх узяв на душу, по волі чи по неволі… Слухайте, хлопці, мого старого розуму, пам’ятайте, що без народа або проти народа нічогісінько не доконається. А з народом однодушно можна гори перевалювати. Пам’ятайте як гарно йшло Хмельницькому, коли народ йшов за ним, а як пішло йому з Петрового дня, коли народ від його відскочив… Аж до того прийшло, що народ проклинав його: „бодай тебе, пане Хмельницький, перша куля не минула…“
— Давно ти, діду, від козаків пішов та в сій глушині засів?
— Тридцять літ буде, як тут живу самітно.
— Від тебе не одно-б почув, не одного навчився…
— Може. Тепер спіть здорові. Ще й завтра день буде, то розкажу дещо. Мене теж сон морочить.
Не треба було сього козакам двічи казати. Вони були змучені й насилу відганяли сон. Місяць сховався за ліс. В балці стемніло. Соловейко затих. Десь високо в скелі озвалась сова. Чути було, як коні хрупали траву.
Розділ 6
Вже сонце вийшло високо на небі, а козаки ще спали.
Дід Охрім давно вже зварив для гостей снідання, обійшов своє господарство, був у пасіці, коней напоїв, до хлопця навідувався, а вони спали, мов убиті.
Їм спалося дуже добре. Під черешнею сонце їх не пекло.
В повітрі було тихо, без вітру, повітря тремтіло на сонці. Бжоли бреніли на деревах, збираючи мед. У такому то й вік проспати можна. Старий воркотів незадоволений: нінащо козацтво звелося, сплюхи та й годі, — а далі не втерпів, та й гукнув їм над головою:
— Ану, панове товариство, вставайте, пани йдуть!
Карпо з Максимом схопились відразу на ноги.
— Які пани? Де! Що? — питають заспані.
— Егеж! от налякав!.. то я так жартував лиш, щоб скоріше прокинулись. Панів чорт мав, звідкіля їм тут взятися, — а поки що вмийтеся та снідати ходіть.
Охрім повів їх недалеко своєї оселі. Тут плило з скелі чисте, як кришталь джерело й спливало до великого кам’яного басейну, звідки відпливало малим потічком в долину. Над потічком стояла якась невеличка будівля.
Козаки залюбки вмилися холодною водою.