— Я повинен тобі його віддати, та бачите, зо мною погано. Я вже… не в силі… води собі взяти… не то що. Підождіть… поки мене… поховаєте, а то сам… загину… — Старий розплакався…
— Заспокойся, діду. Ми щось інше загадали… Ти казав колись, що-б ти приймака прийняв. Ось тобі приймак, мій побратим, бери його…
— Хіба-б ви розлучилися? побратими?
— То-ж бо й є. Ми заприсягли собі до смерті не розлучатися, та баба перебила. Мій побратим закохався в дівчину та й засватав, а задля дівчини й товариша покидає. Ну, що-ж робити! Ото-ж він загадав одружитися з своєю Ганною, та до тебе прийти за приймака, хіба що ти не схочеш баби на твоїм зімовнику…
— Невже так? — скрикнув старий, от Божа благодать! Поблагословив мене Господь на сконі моїх літ дітьми.
— Ходи, мій сину, хай обійму та поблагословлю тебе. Старий, плачучи з радости, обіймав Максима.
— Хоч на весіллі не погуляю, то коли ти приїдеш сюди з своєю княгинею, ще заграю на бандурі та любуватись буду, як ви обоєчко танцюватимете… Господи! Тобі слава! Який я тепер щасливий! Гей, Остапе, а чого-ж ти там приріс?! Ходи сюди, гостей приймати… Ото радість… Гарно ви се вигадали!
Старий наче помолодшав, випрямився, лице повеселішало, вигладилося… погладив вуса…
— Мені-б поголитися слід. Не голився цілу зіму. Виросла борода, мов у цапа.
Підійшов Остап:
— Я, діду, коням сіна давав.
— Здоров будь, синку, сказав Карпо, — от хлопець, хоч куди козак. Став його обнімати…
А тим часом дід Охрім, не зважаючи на свою неміч, порався біля печі, щоб гостей нагодувати. Остап його виручав… Як козаки підкрепились, питає старий:
— Що на Україні чувати?
— Та погано, — говорив сумно Карпо. — Руїна. Народ обороняється, як може й гине серед заколоту. Тільки й слави, що Запорожжя. В гетьманщині нема ладу. Старшина козацька до панства тягне, в царя та бояр ласки запобігає, хоч і на Польщу оглядається, а простий народ в Москві бачить увесь свій порятунок. А Москва впинає щораз глибше свої кігті в українське тіло.
— Від Москви не ждати нам спасення, — говорив дід Охрім. Був я при переяславській умові. Здавалося, гаразд буде під московським православним царем, а потому ту умову нищчили пункт за пунктом. Наших найкращих людей в Сибір загнали, й то зрадою, без суду. Згадати страшно.
— Я кажу, що ні на кого не можна покладати надії вкраїнському народові, тільки на власні сили, — казав твердо Карпо.
— І я це кажу, щоб лиш єдність була, щоб Бог послав нам такого чоловіка, щоб здолав усіх з’єднати, а тоді нам ніхто не страшний. У нас буде така сила, що й Москву й Ляхів проженемо з нашої хати, а Туркові скажемо: зась!
— А що-ж ви, козаки, тепер робите?
— Ворога б’ємо по давньому. Татарву шарпаємо, панів польських караємо, часом і Москві достається.
— Така робота нічого не варта. Коли навкруг себе крутитимешся, то не далеко зайдеш… Вам би поперед усього розбити одно, а тоді вже обертайся на друге…
— А хто-ж би, по-твойому, мав бути перший? — питає Карпо.
— У давнину нам треба було поперед усього здавити татарщину й зайняти Крим та там запустити корінь. Воно може-б і тепер не було пізно. Та тепер нема вже такого завзяття на татар, бо вони теж охляли… Тепер би прогнати з правого берега Дніпра всю шляхту — панів, щоб уп’ять козацтво розрослось та в пірря поросло. Та тільки те козацтво має бути без високої, панської старшини, без реєстра, щоб усі були вільні та рівні. А впоравшись з Польщею можна-б і за Москву взятись… Та до такого діла треба голови розумної та щирого серця…
Довго так балакали. Тепер ще холодно було спати на дворі.
Козаки постелили собі в першій печері. Другого дня, тільки на світ поблагословилося, Карпо з Максимом вже вирушили.
Старий покликав Остапа та й каже:
— Нам, синку, незабаром прийдеться розлучитись. Коли приїде сюди Максим з жінкою жити, ти поїдеш з своїм батьком на Січ. Про мене ти будь спокійний. Мої приймаки будуть мене доглядати добре. А тобі в світ треба, розуму вчитися, слави добувати…
— Хіба-ж мені, діду, біля тебе недобре? — говорив засмучений Остап. Хай живуть тут і Максим а жінкою, я їм перепиняти не буду.
— Не в тім діло. Тут могло-б жити двадцятеро людей, і не були-б голодні, та тобі годі тут сидіти. Поїдеш з батьком на Січ, так мусить бути для твойого добра. Ми більше не побачимось. Згадуй мене в молитві, бо я до тебе щирий був і дуже тебе люблю.
Остап став плакати, обнімаючи діда за шию:
— Дідусю, не проганяй мене від себе.
— Я не проганяю, а так мусить бути. Ти маєш бути козаком, а не свинопасом. Не в лісі тобі вікувати, а серед світу широкого, для України треба щось зробити, бо се святий обов’язок кожного. Я вже не піду, своє відслужив. Тепер саме твоя черга. Так воно, дорога дитино, для України так треба, чуєш? А там, на широкому світі, не дай заманитися спокусам сатани, не зляшись, не змосковись, не дай панам заманитись на почести й багацтва, а служи вірно свойому народові, тій бідній неньці Україні, розшарпаній на шматки, пам’ятай, що лиш той тобі брат, хто твоєю мовою говорить, однаково з тобою Богові молиться; той тобі брат, хто не пан, чи він польський, чи московський, чи козацький. А коли так житимеш, будеш щасливий, а я з могили буду тебе благословляти. Пам’ятай, Остапе, що коли-б ти відступив від сього мого заповіту, то я, хоч як тебе люблю, прокляну тебе, як Каїна. Так, моя дитино, люба, — ну, обніми мене кріпко й не протився моїй волі, бо така й Божа воля. Мною й так не довго потішився-б ти… в мене кожний день дарований… не довго вже того віку — ну, не плач…