— А ви, гультяї, чому крили від мене, що в мойому селі така гарна молодиця? Зараз її взяти до покоїв та гарненько передягнути, вбрати, мов кралю…
Тоді мама встала миттю з землі.
— Не діждеш, собачий сину, мого сорому — крикнула не своїм голосом небога, — та поки всі отямились, з усієї сили зацідила пана кулаком межи очі, а далі вхопила кіхтями за лице, а другою рукою за горло.
На силу служба відірвала. Пан стояв з скривавленою пикою, наляканий. Зпершу не міг і слова промовити, а далі як зарегочеться:
— Ха-ха-ха! Обох убити киями на смерть, а коли в тих харцизів щенята є, то й тих потопити в ставу. Не можу в моїй маєтности терпіти ні вовків, ні вовченят…
Приказ папський був зараз виконаний. Поклали небогу на землю, й б’ють киями вже без розбору. — куди попало. Я вже не ждав далі. Зробилася метушня, а я поміж гайдуків та за браму. Тим уже не поможу, гадаю собі, а тебе врятую…
Як я тебе сховав і вернувся додому, то вже й вечір настав. Я пішов уже смерком до замку. Слуги, мов біля мерця. Ходять один повз другого, мов сновиди, та тільки перешіптуються. Кажуть, що пан лежить хворий, — рану вилизує. Та мені се байдуже, я своїх шукаю. Твоїх батьків до рова викинули. Йду туди, надибав першу маму. Вона не жива. Батько доходив, бо ще дихав. — Пан заказав під карою смерті хоронити їх. Їх хрещене тіло мали пожерти пси. Я приповз до лиця батька.
— Хто се? — питає…
— Се я, Прокіп — шепчу йому в ухо.
— Чи Карпа справді втопили?
— Ні, кажу, я його вивіз у безпечне місце.
— Спасибі тобі, брате, простогнав — дай води, страх хочеться пити.
Пішов я, плачучи, по воду. Набрав у шапку, та поки вернувся, він сердешний уже оддав Богові душу.
Узяв я його на плечі та поніс у ліс. Потім вернувся й маму поніс туди-ж. Опісля приніс я заступ та став копати могилу, щоб христіянського тіла звірі не рвали.
Ніч була темна. Ніхто мені не перебивав. Я поночі викопав глибоку яму, поклав трупи побіч себе, перехрестив, проказав молитву й засипав землею. Вже сіріло на небі, як я скінчив свою роботу й прикрив могилу травою та сухим листям…
З тяжким, закривавленим серцем слухав Карпо сього оповідання. З очей котилися сльози горохом. Устав з своєї соломи припав до старого, став йому цілувати руки, тоді пригорнув свою голову до його грудей і заплакав у голос.
— Заспокойся, мій сину, каже старий. Їх мука давно вже скінчилася, вони тепер щасливі в Бога. Жили тут по-божому, любилися, то там певну нагороду дістали. Через свою мученичу смерть вони всі гріхи свої спокутували.
— Хіба-ж можна не плакать, слухаючи такого? Та-ж се мої рідненькі батько-матір.
— Чи ти лише того сюди приїхав з Січі, щоб про се довідатися?
— Не того я приїхав. Я приїхав, щоб за їх смерть помститись.
— Ти з лопатою на сонце йдеш. Вас лише двоє, а в селі помочи ти не знайдеш…
— Мені помочи чужої не треба. Не так я помщуся, як би ти гадав. Моя помста буде… от побачиш — не людська, а діявольська.
— З огнем ти граєшся, козаче, гляди краще, щоб тебе в селі не було, поки на день вибереться… Рано вже в замку знатимуть, що в селі є запорожці, а тоді вас піймають, позрубують буйні голови, а мене киями уб’ють до смерті, що я вас не видав зараз.
— Не журись, ми зараз звідсіля поїдемо, а тепер розкажи мені далі, що пан робив з того часу, та що він тепер робить…
— Як пан вилизався з рани, ще лютіший став та вже не довіряв людям і не припускав нікого до себе близько.
Людей мучив, як і перше, а п’ятнацять років тому він одружився.
— А діти в його є?
— Довго не було, аж згодом. Тепер є в них п’ятилітний синок, Стась. Пані дуже добра людина, заступається за народ. Та пан її мучить, знущається, кажуть, що її б’є. Тяжко їй сердешній. Та вона на те не зважає, а обороняє бідних людей, як може. Коли пана нема дома, вона по селу ходить, заходить до наших хаток, людям помагає, чим може. Та все плаче, небога, та людей просить, щоб її дитини не проклинали. А вони її всі страх люблять, янголом зовуть. То справді янгол.
— Вона Ляшка?
— Либонь, що так. Вона нераз каже, що збиралася втікати до своїх, та їй бідного народа жаль.
Ми їй віримо, бо вона не може говорити неправди.
— Вставай, Максиме, каже Карпо до свого товариша — нам пора…
— Куди-ж ви, сини мої?
— Опісля знатимеш. Тепер лише поблагослави на святе діло, батьку, хоч не рідний, та щирий…
— Що ти, Карпе, замислив? — питає наляканий Прокіп.
— Опісля почуєш. Коли-б нам не повелось, то й проте знатимеш, тоді помолись Богу за наші грішні душі.
— Та ти хоч пані не чіпай, чуєш? вона свята.