Данько дивився на все це широко розкритими очима, погане передчуття стискало крижаними лещатами його серце. Він не міг роздивитися обличчя людей, але напевно знав, що всі, кого він любив, знаходилися на цій, з дитинства знайомій йому площі, яка зараз стала такою зловісною. Данько придивився і нарешті побачив соцького Зарубу, гармаша Копицю, отця Григорія й козака Пугача. Вони, міцно зв’язані, стояли під охороною кількох кремезних кнехтів. Соцький, обличчя й борода якого були вкриті кров’ю, час від часу хилився, не в змозі встояти. Його ледве втримував отець Григорій. Козак Пугач, теж весь скривавлений, міцно стояв на ногах, недобре зиркаючи з-під кошлатих брів на ворогів.
Данько, споглядаючи на все це, не міг навіть поворухнутись.
Загриміли барабани, загули труби. Від будинку старости від’їхало десятеро вершників. Попереду на коні їхав магістр. Замість звичного пишного вбрання він був одягнутий у чорний чернечий балахон із широкими рукавами та відкинутим назад каптуром, до того ж мав при боці меч. Вершники позаду нього теж були в чернечих волосяницях і тримали в руках довгі списи, прикрашені прапорцями із зображенням хреста та дракона.
Поруч з магістром Луціусом правила вороним конем сеньйора Гельда. На ній була чорна сукня із червоними вилогами. Обличчя її випромінювало божевільну радість.
І тут Данько з жахом побачив, що за магістром і Гельдою двоє ченців у чорних балахонах ведуть коня, на якому сидить княгиня Ярина. Обличчя її було надзвичайно бліде, вона хитала головою, її байдужі, немов скляні очі дивилися в нікуди. Здавалося, вона нічого не відчуває й не бачить, а душа її перебуває десь дуже далеко.
Кнехти й «ченці» заспівали низькими зловісними голосами. Чомусь Данько пригадав мелодію, яку награвав на кобзі козак Мамай. Наскільки вона була світла й сонячна порівняно з тим мотивом, який виводили жорсткі голоси служників магістра!
Магістр під’їхав до натовпу й задоволено оглянув переляканих людей. Він повільно підняв руку й опустив її. У ту ж мить кнехти, виставивши списи та алебарди, почали заганяти людей до дерев’яної будови. Люди опиралися, здавалося, що вся площа вибухнула розпачливими криками, відчайдушним лементом та прокльонами.
Останніми кнехти заштовхнули отця Григорія, соцького та Пугача. Ставши у дверях, Пугач озирнувся, грізно блимнувши очима на кнехтів. Ті підштовхнули його списами всередину і зачинили двері, заклавши їх великим засувом.
«Мушкет йому б зараз, — у розпачі подумав Данько, — невже ніхто їм не допоможе?» Озирнувся навколо й раптом побачив на тлі повного місяця на даху найближчого будинку силует великого птаха, що сидів, згорнувши крила.
«Брама! Треба відкрити браму!» — спалахнула запізніла думка в голові Данька.
Він підвівся і, пригнувшись, побіг до брами.
«Ченці» зняли непритомну княгиню Ярину з коня і стали, тримаючи її, позаду магістра. Луціус узяв чорну книгу й почав читати похмурі закляття. Кнехти піднесли смолоскипи до оберемків хмизу навколо будови, очікуючи наказу магістра.
Але Данько не бачив усього цього — він поспішав до брами.
З замку до брами вела досить широка дорога, уздовж якої стояли казани (у них латники нагрівали смолу чи олію, щоб поливати голови нападників), оберемки дров для вогнищ, короби для запасних стріл, драбини та інші речі, потрібні в разі нападу. Ховаючись за ними, хлопець пробирався ближче до брами. Вартові похмуро стояли біля воріт, спираючись на важкі алебарди на довгих держаках.
Данько добре бачив при світлі смолоскипів, закріплених з обох сторін брами, що кнехти на варті пильно слідкують за всім, що відбувається навколо. Час від часу вони перекидалися короткими уривчастими фразами. Здавалося, що їм дуже хотілося бути зараз на площі.
Хлопець напружено чекав. Краєм вуха він почув, що лемент на площі посилився. Судячи з усього, там відбувалося якесь моторошне дійство. Данько зблід і схопився рукою за Печать Зберігачів. «Невже козак Мамай запізниться?» — у відчаї подумав він.
І тут зблизька почувся крик якогось птаха. Раптом один з вартових захитався й безсило опустив руки. Алебарда, яку він тримав, із дзенькотом упала на кам’яну бруківку. Інші кнехти здивовано подивилися на нього. Вартовий стояв, безсило розводячи руками, потім дивно обернувся навколо себе і грюкнувся обличчям униз біля своєї алебарди. Інші троє вартових кинулися до нього щоб підняти, але застигли на місці, очі їх немов затягнуло темне марево, і вони, кидаючи зброю, безсило попадали на землю, гримлячи панцирами та шоломами.