Так і йшли вони, і кожного разу, майже непомітно спрямовуючи хлопця у потрібному напрямі, кобзар казав:
— Ну ось, ще трішечки пройдемо, а там може і якась криниця знайдеться, біля якої і заночуємо.
І дійсно, кожного вечора опинялися вони біля місцевості, де било з-під землі джерело крижаної води, або темнів глиняним насипом викопаний чабанами колодязь, з якого радісний і спраглий Данько витягував шкіряним мішком-бурдюком дорогоцінну воду.
Одного разу Данько не витримав і запитав у кобзаря:
— Пане Буднику, а як ви дорогу до криниць вгадуєте?
Кобзар посміхнувся:
— Я тут, Даньку, стільки стежок проторував… — кобзар загадково посміхнувся. — Головне до степу прислухатися, він завжди з тобою говорить і все повідає, якщо ти до нього з шаною поставишся і степовий звичай поважати будеш. А воду Господь Бог сотворив задля життя, тому вона до себе кличе, щоб своє призначення сповнити. Ти тільки прислухайся, і її пісні відразу почуєш. Як ти думаєш, як козаки та їхні предки — степові рицарі-дружинники — у походи ходили? Степ, мов долоня, прямий і широкий, вдень зірок немає. Але козаки завжди найкращу й потрібну дорогу знають. От так і йдуть від криниці до криниці, бо степ вміють слухати.
Спека стояла страшна, але від неї добре допомагав бриль із широкими крисами, який досвідчений Голота дав разом з торбою їжі Данькові в дорогу. Такий же бриль був на голові кобзаря. Сам Будник, на відміну від Данька, здавалося, ні спеки, ні спраги не відчував, і сили його ніколи не покидали. Данько теж потроху навчився гамувати свою спрагу і вже не так часто прикладався до фляги-гарбузянки з водою.
Так пройшли вони чималий шлях. З часом почали траплятися солончаки. Данько здивовано дивився на просторі білі низини, що переливалися під променями сонця яскравим блиском.
— Ось вже й Перекоп недалечко, — відчуваючи сухий солоний вітер, сказав кобзар, — між солончаками довше треба йти, щоб до криниці дістатися.
Під вечір, коли Данько побачив попереду невеличкий ярок, густо порослий деревами, і зрозумів, що саме там їм доведеться заночувати, несподівано їм назустріч з високої трави вилетів на очманілому, укритому білою піною коні козак. Сорочка його була геть скривавлена, вітер розвивав довгий оселедець, а з правого плеча стирчала зламана стріла. В одній руці козак стискав шаблю, якою щосили підганяв, б’ючи тупим кінцем по крупу, й без того знесиленого коня.
Козак вихором пролетів повз них і миттю щез у високій траві. Не пройшло і хвилини, як у гонитві за ним, теж на змилених конях вихопилися п’ятеро вершників-ординців у кошлатих малахаях. З пронизливим гиканням та свистом, розкручуючи аркани та натягуючи тятиви своїх луків, вони поскакали по стежці, яку залишили копита козацького коня.
— Ось ми до Перекопу й вийшли, — похмуро сказав кобзар.
— Якщо зловлять козака ногайці, то прив’яжуть між густими тернами й залишать живим на сонці помирати. Лежить так сердега, конає кілька днів, але жоден степовий звір чи птаха його не зачепить, доки не сконає.
— А ординці його доженуть? — стурбовано запитав кобзаря Данько.
— Що тут скажеш, — зітхнув кобзар, — хоча коні в ординців добряче заморені, але кінь козака скоро впаде. Але доля його ще до свого кінця-краю не дійшла.
Данько із здивуванням подивився на кобзаря, і вони пішли далі.
Час від часу чув Данько тупіт сотень копит і десь на обрії бачив кінські табуни, що стрімголов летіли степом з тріпочучими довгими гривами. Першого разу, коли Данько почув цей тупіт, він злякався. Йому згадалися Чалма-бек і його вершники.
Відчувши стан хлопця, Будник заспокійливо сказав:
— Це не орда, це дикі коні-тарпани степом летять, ось тільки на їхньому шляху не варто ставати, бо біда буде.
Одного дня, коли вони йшли поміж білими брилами солончаків, Данько побачив, як далеко попереду повільно рухається якась довга чорна валка. Спочатку було видно лише вервечку, що повзла степом назустріч кобзареві та його поводирю, але невдовзі Данько зміг побачити високі тяжкі вози, запряжені круторогими могутніми волами. Уздовж возів йшли люди. У деяких на плечах блищали довгі мушкети.
Від несподіванки Данько завмер. Ремиґання волів та скрип коліс наближався. Кобзар Будник засміявся:
— Ти що, Даньку, хіба повз твій замок ніколи чумаки не проходили?
Данько полегшено зітхнув — дійсно, такі чумацькі валки він бачив, коли ті неспішно проходили повз замок, а іноді завертали й до фортеці, якщо там був ярмарок. Тепер хлопець ясно бачив, як на сонці блищать широкі, змоклі від поту спини та ребра волів, бачив круті роги тварин, на яких осів соляний пил.