— Як утік? — в один голос здивовано вигукнули кобзар і Данько.
Козак Жила посміхнувся і провів рукою по своїх довгих чорних вусах.
— Та ось так і втік… Прикували мене ланцюгами до стіни й залишили. Стою я так день, стою два. Наскучило мені стояти на самоті, і почав я обережно так до стін промовляти — чи є тут люди добрі, чи мені самому тут вікувати та собі байки розповідати? Раптом бачу — один камінь з бокової стіни поруч мене зарухався, хтось його витягнув, і замість каменя невеличкий отвір утворився, і тут чую я з того отвору голос. Хтось за стіною тихо каже: «Ти, друже, тут дуже не репетуй, бо тобі тут таку байку розкажуть і покажуть, що очі на лоба вилізуть». Я, зрозуміло, зрадів, що поруч хоч одна жива душа є, хоч і за кам’яною стіною. А чули ми один одного тому, що цей сердега за багато років ланцюгом, яким скутий був, зміг один камінь розхитати так, що той легко зі стіни виймався. Так і почали ми з ним перемовлятися. І розповів він мені, що вже одинадцять років у цьому зіндані прикутий до стіни перебуває. Звали його Богдан і, здається, родом він був десь з-під Києва. Розказав мені Богдан, що Чалма-бек дуже хоче, щоб він йому якусь дуже важливу роботу зробив. Тому й не вбиває його, усе чекає, коли майстер скориться. Затятий чолов’яга, нема чого й казати! Ось одного разу Богдан мені каже: «Я тобі допоможу з зіндану вибратися, тільки ти, як до України доберешся, знайди козака Голоту або козака Шершня й розкажи, що майстер Богдан саме тут знаходиться…»
Данько, почувши ці слова, радісно підхопився з місця, але сліпий кобзар не рухався, тільки повів головою, щоб хлопець заспокоївся й не переривав козака Жилу.
Той, трохи здивований реакцією Данька на його розповідь, ковтнув вина, яке вранці приніс для хворого Рустам, і продовжив:
— А Богдан той, виявляється, був неабияким чаклуном. Ну, ковалі, зрозуміло, завжди щось таке знають, що простим людям і не марилося. От він і каже мені, що може вночі такі слова сказати, що мої кайдани самі впадуть, але сил у нього дуже мало залишилося, тому мені обов’язково треба втекти, бо він після цього довго не протягне. Може ще пару тижнів, бо чари багато сил з людини забирають, а в цьому казематі він ніяк їх відновлювати не може. Я його питаю — а чому він свої кайдани за допомогою чародійства не скине? А він мені відповідає — Чалма-бек, знаючи про здібність коваля до чаклунства, сам його ланцюги заворожив. І ось, через три дні, визначив він якось, що саме ніч надворі, сказав мені, щоб я приготувався й очі закрив, та почав ворожити. Що він там казав — я й не розібрав, але почало мене мов у лихоманці трусити. Зуби зацокотіли, перед очима чорні кола попливли, холодний піт пробив. Та почув я брязкіт, очі розплющив і бачу, що мої кляті кайдани та ланцюги, які до кісток мої руки й ноги натерли за час, поки я в зіндані був, біля мене лежать. Я очам своїм не повірив, а майстер Богдан мені й каже дуже слабким голосом: зараз сторожа підійде — далі вже сам проривайся. Ну, що й казати, як тільки голомоза пика стражника в кам’яний мій мішок сунулася, добряче я її кулаком усмалив та із того клятого зіндану вибрався. Двох охоронців шаблею скосив, на коня стрибнув і з маєтку Чалми-бека чвалом погнав. Та не вдалося мені прохання майстра Богдана виконати, бо вже за Перекопом уцілив мені в плече стрілою ординець, у степу кінь мій впав. Мене наздогнали й потягли на аркані до каменоломень. Дорогою так канчуками підганяли, що подивився на мене мурза, який охороною на каменоломнях завідував, додав ще добрячих стусанів, та так вгатив, що світ у моїх очах померк, і тільки тут я до тями повернувся. Так що, шановне товариство, я чим зможу спробую вам у пригоді стати, а потім помандрую шукати козака Голоту.
Тут козак Жила замовк, уважно дивлячись на сліпого кобзаря та Данька.
— Не треба тобі до козака Голоти поспішати, — стиха сказав кобзар, — вважай, що свою обіцянку майстру Богдану ти вже виконав.
Глава 6. Розрубана монета
Втомлений довгою розповіддю, Жила закрив очі й задрімав, розтягнувшись на ряднині. Кобзар Будник глибоко замислився. Данько уважно дивився на кобзаря.
— Багато чого ще нам треба від тебе, козаче, довідатись, — стиха сказав кобзар, — але тобі відпочити треба. Рани твої ще декілька днів гоїтися будуть… Дивні речі у світі робляться. Давно ця колотнеча з Оберегом почалася і, мабуть, не закінчиться, доки наша земля під сонцем існувати буде.
— Пане кобзарю, — несміливо запитав Данько, — а може зараз спробуємо до маєтку Чалми дістатися та мого батька звільнити?