Тут Данько зі страхом помітив, що в очах грифона з’явився зловісний відблиск. Хлопець швидко кивнув головою, дістав Печать і почав згадувати чарівний знак. Побачивши Печать Зберігачів, грифон стиха загарчав, м’язи його напружилися, немов він хотів стрибнути на хлопця, але стримався з останніх сил і, запинаючись, прохрипів:
— Швидше, швидше…
Данько завмер на хвилину і, нарешті згадавши, швидко накреслив перед грифоном знак. Тілом грифона прокотилася срібляста тепла хвиля, він покрутив головою і промовив з полегшенням:
— Ну, дякую, друже. Тепер наді мною його влади ніколи не буде. Піду я, перечекаю десь в улоговині, а ти вже вирушай, бо як тут тебе зі мною побачать, то клопоту не оберешся. Що й казати, народ зараз пішов забобонний, не те, що колись!
— Прощавай, братчику, — лагідно сказав Данько, відчувши, що йому зовсім не хочеться прощатися зі своїм новим крилатим другом.
— І ти прощавай, друже. Будеш у Рипейських горах, знай, що в тебе там друзі є. Сподіваюся, ми з тобою за розмовами проведемо ще багато часу.
За цими словами грифон прощально махнув крилом і зник між густими деревами. Данько помахав йому рукою й побрів туди, де між високих буків виднівся широкий шлях.
Частина IIІ
Стріли над степом
Глава 1. Алхімік Зенон
Данько вибрався на шлях, сів на узбіччі й замислився, згадуючи наказ свого батька. По-перше, йому треба було дістатися до міста і знайти там алхіміка Зенона, по-друге, відшукати загадкового мольфара Ореста, який може його випробовувати, і по-третє, охороняти від злих сил Печать Зберігачів.
Здалеку почулося рипіння коліс. Через декілька хвилин Данько побачив звичайний селянський віз, запряжений конем, який, не поспішаючи, ступав курною дорогою, понуро опустивши голову. Конем правив приземкуватий селянин, який посапував довгою глиняною люлькою. Віз був доверху завантажений глечиками, на яких тьмяно блищала ранкова роса.
— Добридень вам, — підвівся й поштиво привітав селянина Данько.
— І тобі добридень, малий, — флегматично відповів селянин, не виймаючи люльку з рота.
— А ви далеко їдете? — спитав Данько, йдучи біля возу.
— Та на базар до Львова, — відповів селянин.
— А мене підвезете? — набрався нахабності Данько.
— Та ти мені всі глечики потовчеш, що я тоді продавати буду? — не поспішаючи, відповів селянин, підганяючи коня, який, втім, не звернув на це жодної уваги.
— Ні, не всі, — спробував заспокоїти його хлопець.
— Ну, якщо не всі, то сідай, — дозволив йому селянин, і Данько швидко вмостився край воза.
Вони досить довго їхали, не промовивши жодного слова, аж поки селянин не запитав:
— І що ти оце тут у лісі загубив?
— Та так, гриби збирав, — відповів Данько перше, що прийшло йому у голову.
— І багацько назбирав? — не вгамовувався настирливий селянин.
Данько розвів руками:
— Ні, небагато. Та й ті загубив.
Тут селянин обернувся до нього і стиха запитав:
— А дракона бачив?
Данько заперечливо покрутив головою.
— А я бачив, — задоволено промовив селянин, понизивши голос і довірливо нахилившись до Данька, — сьогодні бачив, як він над нашим селом пролітав.
— Пощастило вам, — підтримав його Данько, — дракона побачити — це не те, що гриби в лісі збирати.
Селянин кивнув головою, глянув на небо, крикнув на коня: «Вйо!» — і гучно хляснув у повітрі довгим канчуком.
Чим ближче вони під’їжджали до міста, тим більше на шляху з’являлося селянських возів, які завертали на битий шлях з невеличких доріг від найближчих сіл. Ось вже й ліс закінчився, і показалися городи мешканців міста.
Данько зачаровано дивився на високі кам’яні мури з високими баштами, які оточували місто. Колись Готський замок здавався Данькові найбільшою фортецею у світі, а тепер він зачаровано роздивлявся високі муровані будинки, довгі кам’яні стіни.
— А ти де в місті мешкаєш? — знову перервав мовчанку селянин.
— Я? Та на Руській вулиці, — знайшов зручну відповідь Данько.
— Отож, — стиха промовив селянин, — більшість наших краян-русинів там і проживає. А колись панували, поки під королівську владу не втрапили! Чув я, що за Дніпром ми ще волю маємо.
— Маємо, — запевнив його Данько.
Так, не поспішаючи, вони минули пригороди й під’їхали до міських воріт, які були вдвічі більші за браму Готського замку. Біля міських воріт юрмилися селяни, поспішаючи на міський базар. Данько ледь не оглух з незвички від гусячого ґелґотання, ревіння корів та вигуків торгівців, незадоволених справжньою запрудою, що утворилася під брамою. Нарешті, вони проштовхалися у ворота й колеса возу заторохкотіли бруківкою.