— Ось і Галицький ринок, — повідомив селянин, коли вони під’їхали до довгих рядів, де вже кипіла торгівля, — тепер тобі недовго залишилося пішки добиратися. Може глечик собі візьмеш, замість грибів додому принесеш?
Данько про всяк випадок узяв глечик, подякував дядькові, зіскочив з возу й навмання побрів далі, петляючи вузькими вуличками. Він йшов, озираючись на високі собори, будинки з гостроверхими дахами. Йому здавалося, що він потрапив у чарівний світ малюнків з книг отця Григорія. Його піднесений настрій не псувало те, що йому час від часу доводилося увертатися від помиїв, що їх мешканці будинків виливали з вікон прямо на бруківку.
На вулицях юрмилося багато людей, які поспішали у своїх справах. Одного разу Данькові довелося притиснутися до стіни, щоб не потрапити під копита, коли назустріч йому виїхало кілька важко озброєних вершників. Ці лицарі були пишно вбрані у блискучі панцирі й шоломи. А за їхніми плечима, просто на панцирах були прикріплені високі зігнуті обручі з перами. Передній вершник накинув на себе ще й плямисту леопардову шкіру. Пани їхали, не звертаючи жодної уваги на людей, які врозтіч кидалися до стін. Від вершників віяло силою, погордою і прихованою загрозою. Данько дочекався, коли вони від’їдуть подалі, і уважно дивився їм у металеві спини, аж поки вони не зникли за рогом будинку. Але передчуття, що колись йому доведеться зіткнутися з ними у смертельному двобої, назавжди залишилося у його серці.
Плутаючи вузькими вуличками, Данько вийшов на площу, біля якої знаходилася висока башта із годинником. Він набрався хоробрості й запитав у одного з перехожих:
— Скажіть, будь ласка, а де знаходиться Руська вулиця?
Перехожий зупинився, здивовано подивився на хлопця, який тримав у руці глечик, і відповів, вказуючи на провулок за баштою:
— Завернеш у отой провулок за Ратушею, пройдеш ним декілька кварталів, а там побачиш майстерні. То цех русинських різьбярів, за ними відразу Руська вулиця й починається.
Данько подякував і швидко побіг у провулок. Невдовзі він побачив ряд майстерень, звідки чулося дрібне цокотіння молотків.
Вхід до Руської вулиці загороджувала стіна з воротами, вздовж яких похмуро проходжалися крутоплечі чолов’яги, тримаючи на плечах тяжкі молоти, коси й сокири.
— Ти куди оце прямуєш? — суворо запитав Данька один з охоронців, коли той намагався проскочити повз таку грізну варту.
— Ось, глек пану Зенону несу, він його замовив у нашому селі, — спробував викрутитися Данько й сунув подарований селянином глек вартовому під ніс.
— А ти не з підмайстрів цеху майстра Шварта, який намагається нашу торгівлю собі перехопити? — підозріло спитав його вартовий.
— Та борони Боже! — щиро сказав Данько й задля переконливості перехрестився.
— Ну добре, йди, — змилостивився вартовий, — та передай панові Зенону від мене вітання. Скажи, що його ліки моїй дружині дуже допомогли.
— Обов’язково передам! — крикнув Данька і швидше побіг подалі від непривітних вартових.
Хлопець розглядав вивіски на майстернях, аж тут побачив будинок, над дверима якого висіла дошка із криво намальованою широкою колбою, під якою палав вогонь, і написом: «Кепська доля, поганий сон? Вам допоможе алхімік Зенон».
Данько навіть зніяковів від такого поважного напису, трохи поміркував про свою долю, почухав потилицю і, нарешті наважившись, постукав у двері тяжким бронзовим кільцем. Кільце тримала в пащі бронзова голова лева, що прикрашала вхід.
Почулися швидкі кроки, двері зарипіли й відчинилися. Спочатку в обличчя Данька дихнуло гострими запахами якихось загадкових речовин, а вже потім він побачив високого чоловіка з рудою бородою в дивному довгополому халаті, пропаленому в кількох місцях та вкритому жовтими й чорними плямами. Його борода була розпатлана, один вус стирчав угору, а другий опускався вниз, на носі блимали темним склом круглі окуляри.
— Доброго ранку! — промовив Данько й чомусь простягнув чоловікові глечик.
— Дякую, — відповів чоловік і взяв глечик.
Наступила мовчанка. Чоловік зніяковіло роздивлявся глек, намагаючись зрозуміти, нащо він йому потрібен, а Данько все ніяк не міг вирішити, з чого почати розмову.