Майстер Орест напружився і простягнув руки в бік цієї процесії та щось пристрасно зашепотів. Данько побачив, як вершники зупинили своїх коней і почали здивовано озиратися навкруги. Коли вони нарешті знову зрушили з місця, то спрямували своїх коней на дорогу, що вела назад до маєтку.
— Ну ось, нехай покрутяться, — сказав майстер Орест, витираючи піт з чола, — а ми підемо до Білої скелі, туди, де братчики зустрінуть цих дорогих гостей.
Вони швидко спустилися з гори, перейшли вбрід вузеньку стрімку річку й через півгодини вийшли на широкий шлях. Через деякий час вони дійшли до місця, де над шляхом нависала скеля з білого каменю, а з іншого боку підступав темний густий ліс.
Опришки сиділи на скелі й мовчки палили довгі люльки-файки. Вони познімали свої кептарі й у своїх білих сорочках і штанях здавалися частиною цієї скелі.
— Усе, браття, зараз вони під’їдуть, — сказав майстер Орест.
— Погано, що не вночі доводиться на них чатувати — промовив ватаг Василь, — але все ж спробуємо їх добряче привітати.
Невдовзі опришок, який сидів найвище, махнув своєю шапкою-кресанею.
— Їдуть, — стиха промовив він.
Опришки затаїлися, приготувавши зброю до бою.
Данько почув форкання коней та тупіт копит, а через деякий час процесія вигулькнула з-за лісу. Вузькою дорогою, що звивалася між скелями, їхало з десяток вершників, за ними — запряжений парою коней візок з полоненими. З одного боку візка їхав згорблений інквізитор, а з іншого — пані відьма на чорному коні. Замикали процесію ще десять озброєних латників. Було видно, що вершники втомилися блукати лісом. Сонце добряче припікало їхні панцирі, чоловіки час від часу витирали піт з розчервонілих облич.
Серце Данька стислося від жалю, коли він побачив Ярину. Її руки й ноги були скуті тяжким ланцюгом. Здавалося, вона з усієї сили намагається зберігати спокій, але в її погляді відчувалися страх і невпевненість. Алхімік Зенон, теж зі скутими руками, озирався навколо.
«Мабуть відчуває, що майстер Орест недалеко,» — подумав Данько.
Коли вершники порівнялися з Білою скелею, високе дерево, що стояло край дороги, захиталося і з тріском впало на землю, перегородивши шлях. Коні перших вершників перелякано заіржали й закрутилися на місці. Один кінь став дибки і скинув свого вершника, який, гримлячи панциром, покотився на землю. Коли вершники трохи вгамували своїх коней, біля дерева з’явився ватаг Василь. Він поставив ногу на стовбур і уважно подивився на процесію.
— Я ватаг опришків Василь Гануляк, — гордо сказав він, — і ніхто Чорним лісом не може проїхати, не спитавши в мене дозволу!
Стражники зі здивуванням вперлися очима у кремезну постать опришка.
— Як ти смієш заважати мені, інквізитору Густаву! — закричав інквізитор.
— А інквізиція нехай навіть не потикається в цей вільний край свій ніс пхати, — погрозливо промовив ватаг опришків.
— Ну бережись, відступнику! — прошипів інквізитор і наказав охоронцям: — Убийте його.
Троє вершників зіскочили з коней і, виставивши вперед списи, побігли до Василя, плутаючись між гілок поваленого дерева. Опришківський ватаг підхопив свій топірець, вправно відбив удар одного списа, ухилився від другого, перехопив рукою третій та біля наконечника й одним ударом топірця перерубав древко навпіл.
Зі скелі гримнув мушкетний постріл і свиснули стріли — кілька латників повалилися зі своїх коней. Решта застигла, нерішуче озираючись навкруги.
— Уперед, убийте його! — горлав інквізитор, і латники почали збиватися докупи, готуючись до рішучої атаки. Данько з острахом дивився на їхні алебарди з широкими лезами, на блискучі шоломи та гострі палаші. Було зрозуміло, що п’ятеро опришків не зможуть протриматися проти такого великого загону. Наступила загрозлива тиша.
Раптом на шляху з’явився великий натовп чоловіків, які наближалися зі сторони міста Лева. Данько зі страхом помітив, що тепер опришки опинилися в оточенні: з одного боку — стражники інквізитора, з іншого — невідомі люди. Латники теж здивовано дивилися на городян. Тих було не менше сотні. Кожен мав у руках якусь зброю: сокири, тяжкі молоти, луки й навіть мушкети. Невдовзі вони підійшли до скелі. І тут Данько побачив, що веде цих людей цехмістер кожум’як пан Любомир. Цей кремезний чоловік тримав на плечі величезну довбню, з якої стирчали довгі залізні цвяхи. Біля нього йшов огрядний чоловік у довгому жупані, і спирався він на довгий посох із мідним набалдашником. Ставши поруч з ватагом Василем, пан цехмістер поставив перед собою довбню, сперся на неї і грізно ревонув: