— Наше Львівське братство вирішило захистити шановного пана Зенона та високоповажну княгиню Ярину. Люди ці добре відомі всім своєю набожністю, благочинністю та добрими справами.
Чоловік із мідним посохом статечно промовив:
— Я голова Львівського братства й міський суддя Остап Когут. Ми з’ясували, що пан Луціус незаконно став опікуном княгині Ярини, крім того, вердикти інквізиції не можуть мати сили в її маєтку. Тому, іменем вільного міста Львова, наказую вам відпустити своїх в’язнів.
Ватаг Василь розвів руками й посміхнувся:
— Я ж казав, пане інквізиторе, що для вас немає місця на наших землях!
Обличчя інквізитора Густава злісно скривилося. Він вихопив з кишені сутани пістоль і вистрелив у ватага опришків. Василь встиг пригнутися, і пробита шапка злетіла з його голови. Ватаг блискавичним рухом метнув свій топірець у інквізитора. Топірець декілька разів прокрутився в повітрі, зблиснувши на сонці гострим лезом, і вп’явся у груди інквізитору. Той захитався і впав на землю. Латники підхопили його. Один із охоронців підніс мушкет, цілячись у Василя, але зі скелі свиснула стріла і пробила йому руку. Латник вронив мушкет і злякано озирнувся на скелю.
— Нас тут багато, — сказав Василь, — хочете залишитися живими — віддайте нам своїх в’язнів.
Данько помітив, як перекосилося від злості обличчя сеньйори Гельди. Вона зацьковано озирнулася, розвернулася й погнала чвалом свого коня між деревами.
Латники швидко порадились між собою.
— Ми згодні, — сказав один з них, — дозвольте нам забрати інквізитора й повернутися до Кракова.
Пан суддя кивнув головою, і городяни розступилися, даючи дорогу. Латники перекинули інквізитора поперек його віслюка, проїхали крізь натовп і невдовзі щезли в далечині.
Братчики переможно загорлали й побігли до візка. Через мить кайдани з рук княгині й алхіміка злетіли, і городяни радісно привітали звільнених.
Княгиня Ярина слабко посміхалася. Здавалося, вона сама не вірить у несподіваний порятунок. Алхімік Зенон полегшено розтирав руки, щойно звільнені від кайданів. Данько ледь зміг протиснутися до них.
— Даньку, друже! Добре, що ти вчасно привів допомогу! — Радісно сказав алхімік, побачивши замурзане, але щасливе обличчя хлопця.
— Нічого, і не таке бувало, — сказав тоном бувалого вояки Данько.
Княгиня Ярина посміхнулася і м’яко провела долонею по розпатланій чуприні Данька. Хлопець аж застиг на місці, не в силах промовити жодного слова й тільки мовчки дивлячись на дівчину.
Тим часом до княгині Ярини підійшов суддя Когут і урочисто промовив:
— Наше Львівське братство бере під свій захист ваш маєток. Ви, шановна княгине, постановою нашого суду звільняєтесь назавжди від опіки магістра Бенедикта Луціуса.
Данько ледь не підстрибнув від радості. Ярина змахнула непрохану сльозу й щиро подякувала городянам. Усі радісно зашуміли. І тут хтось торкнув Данька за плече. Хлопець обернувся — позаду стояв майстер Орест.
— Часу замало, — суворий голос майстра Ореста контрастував зі святковим настроєм городян і врятованих ними бранців.
— Мені треба поговорити з тобою і княгинею.
Данько і Ярина пішли за ним. Вони вийшли на галявину, і майстер Орест промовив:
— Княгине, чи передав вам батько перед смертю якусь таємницю, попередивши, що ви можете передати її тільки одній людині?
— Ви майстер Орест? — запитально подивилася на нього княгиня.
— Так, — кивнув головою майстер, — він мав сказати, де захована Криця Карпат для Меча Оберега.
Княгиня Ярина кивнула:
— Так, перед смертю мій батько сказав, де знаходиться Криця Карпат. Вона в нашому мисливському будиночку, у сховищі, про яке знаю тільки я.
— Добре, — кивнув головою майстер Орест, — сьогодні вночі я викую Меч Оберега. Зараз я піду у свою кузню щоб приготувати все необхідне, а ви з Даньком знайдіть Крицю Карпат. Ти, хлопче, принеси її якомога швидше до моєї печери, де знаходиться кузня.
— А як я знайду вашу кузню? — запитав Данько.
— Тебе проведе ватаг Василь, який буде охороняти вас.
Тим часом до них підійшов цехмістер Любомир. Він низько вклонився княгині й промовив:
— Шановна панно Ярино, завтра ми надішлемо до маєтку охорону від нашого братства, а зараз нам треба вертатися до Львова.
— Не турбуйтеся, пане цехмістре, — лагідно промовила княгиня Ярина, — я впевнена, що в маєтку мені тепер ніщо не загрожуватиме.