Подякувавши львівським братчикам за допомогу й попрощавшись з алхіміком Орестом, княгиня Ярина й Данько в супроводі ватага Василя й чотирьох опришків неспішно відправилися до невеличкого дерев’яного будиночку, що знаходився в гущавині Чорного лісу. Уже вечоріло, коли вони нарешті дісталися до високого частоколу, яким було обнесено князівський будиночок. Опришки відчинили скрипучі дерев’яні ворота. На подвір’ї, порослому травою, панувало запустіння. Було помітно, що тут ніхто не жив уже дуже давно. Обличчя княгині спохмурніло.
— Ми вас тут, на подвір’ї почекаємо, — сказав ватаг Василь.
— Добре, — кивнула головою Ярина і звернулася до Данька:
— Пішли, покажу тобі, де мій батько заховав Крицю Карпат.
Вони зайшли в будинок. Здавалося, колись тут вирувало життя. Але тепер він мав похмурий вигляд. До того ж, сонце вже сховалося за обрій, і в кімнатах панувала темрява. Пахло цвіллю, зі стелі звисали довгі пасма павутини. Данько викресав вогонь, запалив свічку та передав її Ярині. Вони зайшли в кутову кімнату на першому поверсі. Було видно, що сюди вже давно ніхто не заходив. На столі та дубових кріслах лежав товстий шар пилу, зброя, що висіла на стіні, місцями поржавіла. На одній стіні на полицях Данько побачив багато старих книг.
— Тут мій батько читав мені цікаві книги латиною, грецькою та руською мовами й розповідав дивні історії, — сумно сказала Ярина й запалила на столі кілька недопалків товстих свічок. — А десь тут має бути скарбниця, — промовила вона й підійшла до полиці з книжками. — Батько, мабуть, передбачав, що колись недобрі люди погрожуватимуть нам, тому надійно заховав Крицю, яку не встиг передати майстру Оресту.
Із цими словами княгиня вийняла одну книгу і протягнула руку до стіни. Вона зробила легкий рух рукою, щось клацнуло, полиця повільно відсунулася, відкриваючи невеличкий отвір-сейф. Ярина обережно вийняла із отвору довгий тяжкий предмет, загорнутий у шкіру. Данько підхопив його й допоміг дівчині покласти важкий згорток на стіл.
— Це і є Криця Карпат, — сказала Ярина, — батько разом з майстром Орестом відлив її в таємних ливарнях, що знаходяться далеко в горах. Батько встиг підготувати Крицю за допомогою стародавніх заклять.
— Скажи, Ярино… — почав казати Данько, але не встиг договорити. Йому здалося, що за його спиною прошелестіло повітря, немовби до кімнати залетів великий кажан. Він озирнувся й застиг на місці. За ними стояла сеньйора Гельда, і її губи на блідому обличчі кривилися у зловісній посмішці.
Глава 8. Песиголовці
Данько розгублено озирався в пошуках порятунку. Гельда ступила один крок до них. Вона холодно промовила, незмигно дивлячись на Ярину:
— Зараз ти поїдеш зі мною, а цей хлопець загине.
Княгиня стрепенулася. На її обличчі спочатку з’явився страх, але вона змогла подолати його. Тепер її очі світилися гнівом:
— Досить, закінчилася твоя влада наді мною! Забирайся звідси геть до свого Луціуса!
Гельда ніколи не бачила такою княгиню. Вона відступила на крок. Ярина обернулася до Данька і сказала:
— Швидше, діставай Крицю!
Данько, не гаючи часу, почав неслухняними пальцями розплутувати мотузки, якими був міцно перев’язаний згорток із Крицею. Упириця кинулася до них, виставивши вперед розчепірені пальці. З її губ вирвалося зміїне шипіння.
Ярина стала перед нею і простягнула руки долонями вперед:
— Заклинаю тебе Святим Хрестом і правдою нашого краю, заклинаю тебе силою води й таємницями землі, заклинаю тебе променями сонця й силою небес, — заговорила дівчина дзвінким голосом, наближаючись до Гельди, — заклинаю тебе правдою мого народу, щезни разом із Тьмою.
У голосі Ярини відчувалася дивна, небачена сила, і сеньйора почала повільно відступати.
Данькові нарешті вдалося розплутати згорток, і він витяг з нього тяжкий крицевий брус. Хлопець підняв його наче меч і став біля Ярини. Гельда відсахнулася від нього і впала на підлогу. У ту ж мить до кімнати вбіг ватаг Василь і двоє опришків.
— Ну що, попалася, нечиста сила! — закричав Василь. — Добре, що ми її коня біля частоколу побачили, та вчасно поспіли, а то хтозна, що вона ще накоїла би.
Опришки міцно зв’язали Гельду цупкими шкіряними ременями.
— Тепер не будеш у нашому лісі всяку нечисть розводити, — похмуро сказав ватаг.
Відьма лежала нерухомо, заплющивши очі. Здавалося, вона не дихала. Раптом її очі широко відкрилися, тіло вигнулося дугою, і сеньйора почала говорити якісь слова. Спочатку тихо, а потім все гучніше й гучніше, аж поки ці звуки не злилися в один несамовитий крик. Слова, що зривалися з її губ, були незрозумілі, але в них відчувалася загроза. Здавалося, чорне вороння розліталося з її рота по всьому маєтку й відлунювалося в лісі. Ремені, якими була вся сповита, затріщали від нелюдської сили, з якою упириця борсалася на підлозі. У її розширених очах палав вогонь пекельної ненависті й потойбічної сили. Несподівано Гельда завмерла. Запала тиша. Усі полегшено зітхнули, але через мить з лісу донеслося довге низьке виття.