Схоже було, що це виє один великий вовк, аж раптом до цього завивання приєдналося ще одне, потім ще одне й через хвилину здалося, що виє ціла вовча зграя. Княгиня, Данько й опришки перезирнулися — щось було в цьому завиванні таке, що охоплювало душу жахом.
— Песиголовці! — вигукнув один з опришків.
— Дивно, раніше вони ніколи не з’являлися зграями, — замислено промовив ватаг Гануляк і швидко наказав: — Гельду замкнути в цій кімнаті. Усім швидко на частокіл! Вам, панно Ярино, краще залишитися на подвір’ї. Хлопці, срібні стріли у всіх є?
Вони вибігли на подвір’я. На небі яскраво сяяв місяць. Виття припинилося, але тиша була зловісною, і Данько ясно відчував небезпеку, що причаїлася між високими деревами навколо будинку.
П’ятеро опришків і Данько підбігли до частоколу і швидко забралися на поміст вздовж стіни. Княгиня Ярина стояла, притиснувшись спиною до вхідних дверей. Вона не хотіла залишатися сам на сам з відьмою, але й песиголовці жахали її не менше.
Опришки насторожено вдивлялися в лісові хащі. Данько, тяжко дихаючи, міцно стискував Крицю Карпат у руках. Раптом зігнута тінь вихопилась з лісу й почала пробиратися через галявину до частоколу. При світлі місяця Данько побачив зігнуту людську постать у якомусь дранті. Мороз пройшов шкірою хлопця, адже ця людина мала велику псячу голову! Потвора застигла на хвилину, принюхуючись до повітря.
Песиголовець мав довгі м’язисті руки та широкі плечі. Коли потвора наблизилася на пару десятків кроків до частоколу, ватаг Гануляк, який вже тримав у руках напнутий лук, вихопився з-за стіни й вистрілив. Дзенькнула тятива, і стріла, зблиснувши срібним наконечником, пронизала груди чудовиська наскрізь. Із пащі потвори вихопилося харчання, песиголовець захитався, зробив крок і впав на землю. У ту ж мить ліс вибухнув пронизливим завиванням, і на галявину вискочило з півтора десятка песиголовців. Одночасно дзенькнули тятиви чотирьох луків, гримнув постріл з мушкету. Троє песиголовців нерухомо впали на землю, ще двоє закрутилися із завиваннями на землі. Але решта вже добігла до частоколу й почала видиратися на стіну, чіпляючись за деревину великими міцними кігтями. Опришок, який тримав у руках мушкет, тицьнув прикладом псячу голову, що з’явилася над стіною. Знизу чулося оскаженіле гарчання.
— До будинку! — скомандував ватаг, і опришки стрімголов зіскочили з частоколу і підбігли до міцних дубових дверей. Данько трохи загаявся й побачив волохаті товсті пальці з кігтями, які вчепилися у край стіни. Хлопець завмер, і через мить прямо перед ним виринула величезна собача голова з вишкіреною пащею. Данько закричав і махнув Крицею. Тяжкий брус просвистів над головою песиголовця, той відпустив частокіл і покотився вниз.
Данько зістрибнув зі стіни й побіг до будинку. Через частокіл вже перестрибували песиголовці. Опришки встигли поцілити ще кількох і вихопили свої топірці, приготувавшись до рукопашного бою.
— Усередину! — закричав ватаг.
Вони заскочили будинок і зачинили на засув тяжкі двері. Ледь встигли опришки покласти дубовий засув у залізні пази, як ззовні почулися гучні удари, від яких міцні двері затрусилися.
Данько завмер, піднісши над головою грізну Крицю Карпат. Пройшла довга хвилина. Данькові здавалося, що його серце гупає у грудях не менш сильно, ніж удари песиголовців об двері.
Нарешті, від міцного удару двері розлетілися на друзки, і до палацу увірвалися песиголовці. Опришки, вправно відбиваючись від них своїми топірцями, збилися в коло, усередині якого опинилися Данько і княгиня Ярина.
Песиголовці з гарчанням оточили їх, оскаженіло клацаючи довгими білими іклами. У їхніх жовтих очах відбивався блиск опришківських топірців. Було зрозуміло, що зараз натовп песиголовців змете й порве на шматки оборонців.
І тут Данько згадав про Печать Зберігачів. Він вихопив Печать і почав швидко креслити таємний знак, обертаючись по колу. Навколо опришків з’явилося ледь помітне сяюче коло, від якого відчахувалися песиголовці.