— Пане Голото, а як ви сюди потрапили? — спитав хлопець, коли вони рушили з місця.
— Краще ти розкажи, як тебе в ці краї занесло? — засміявся Голота, і бачачи зацікавленість Данька, продовжив:
— А у нас новий отаман — лицар з лицарів, князь Дмитро Вишневецький, рід якого від славних Волинських ведеться. Як увійшов він до нашого лицарства, дали ми йому прізвисько Байда. Почав він козацтво, яке до того окремими ватагами по байраках і ярах сиділо, збирати в єдиний кіш. До того ми сила розпорошена була, а тепер, якщо вдасться йому всіх козаків воєдино зібрати, то цілий світ нас не зможе подолати. Думає він з нашого степу та з Дніпровських порогів незламну фортецю зробити, об яку розіб’ються всі вороги. Їздив він і до князя Литовського, і до царя Московського, а зараз від короля Польського повертаємось. Але ніхто з очільників інших держав не хоче нам допомогти в цій святій справі. Усі прагнуть козацтво під своєю рукою мати, немов озброєних хлопів своїх. Так що тільки на себе сподіватися треба. Зараз гуртується козацтво на славному острові Хортиця. Збудували ми там міцний замок і вже готуємося до оборони, бо розвідка донесла, що сам Кримський хан на нас з Ордою та турками йде.
— А як там мій батько, кобзар Будник, Жила, невільники? — зі страхом у серці запитав Данько.
— Усі живі-здорові. Бачилися з ними на Хортиці. Розповідали вони мені про дивовижні пригоди, які з вами у Криму сталися. Як відправилися вони від берега, то цілий день за ними три турецькі галери гналися. Добре, що капітан на їхньому кораблі вправний був, — змогли гарматами в галер щогли позбивати та від погоні втекти. Усякі чудасії розповідали, навіть казали, що вночі якогось крилатого лева над кораблем бачили! Ну добре, а що ти мені повідаєш?
І потягнулася довга розповідь Данька про свої дивовижні пригоди… Розповів Данько Голоті й те, що вкрай треба знайти йому біля Київської Лаври відлюдника Петра…
Довго їхали козаки. На ніч зупинялися вони табором під зоряним небом, варили куліш та співали свої довгі пісні. Данько швидко почав відчувати себе серед них як риба у воді, всі вважали його рівноправним козаком свого коша.
Нарешті, коли побачили козаки, як сяють під променями сонця маківки київських церков, Голота під’їхав до отамана і промовив:
— Дозвольте, пане отамане, мені з Даньком до Лаври завернути, ми до нашого коша пізніше прилучимося.
Отаман ствердно кивнув половою:
— Довго ми в Києві не затримаємось, так що завтра вранці виїжджайте на пристань біля Перунового плеса, а вже звідти вирушимо чайкою по Дніпру. І не забаряйтеся, бо чекати довго не будемо!
Данько й Голота повернули своїх коней і поїхали дніпровськими схилами.
— А ви знаєте, де відлюдник Петро живе, пане Голото? — запитав козака Данько.
— Та хто ж не знає? Наші козаки до нього іноді навідуються, як у Києві бувають. Дуже він вчена й мудра людина. Кажуть, що сам він колись козакував, але вже дуже давно розпрощався з товариством і тепер живе самітником поблизу Лаври.
Так, неспішно розмовляючи, дісталися вони до підніжжя порослої густим лісом гори.
— Ось ми й приїхали, — промовив козак Голота, зістрибнувши з сідла.
Козак розсідлав коня, стриножив його й відпустив пастися. Теж саме зробив і Данько. Хлопець здивовано озирався — йому здалося, що поруч немає ніяких слідів людського житла. Але Голота впевнено попрямував до густих кущів бузини, нахилився й постукав у невеликі дерев’яні двері.
Деякий час було тихо, чутно було лише щебет пташок та звук хвиль, які повільно накочувалися на берег. А потім двері зарипіли й відчинилися. На порозі стояв високий, сивобородий чоловік. Тяжко було визначити, скільки йому років. Борода, що спадала на його широкі груди, була білою, як сніг, але сині очі дивилися пронизливо і ясно. Старець стояв прямо і, не зважаючи на похилий вік, мав доволі сильну статуру.
— Слава Ісусу Христу! Вибачте, будь ласка, пане схимнику, що потурбували вас, але маємо до вас важливу справу, — сказав, скидаючи шапку козак Голота.
— Навіки слава. Заходьте, прошу.
Данько, притримуючи загорнутий Меч, що висів у нього за спиною, увійшов у двері й почав озиратися навкруги. Відразу він відчув вологу прохолоду й запах книжкового пилу. Вони пройшли темним низьким коридором і опинилися в невеликій кімнаті-келії, видовбаній у скелі. Печеру освітлювала свічка, що стояла на невеликому дубовому столі. Поруч лежали дві великі книги. Одна — дуже товста, у пожовклій пергаментній обкладинці з бронзовими накладками. Книга була розгорнута посередині. Було видно, що печерник щойно читав її. Данько побачив списані дрібним почерком папірусні листки. На одному з них блищали ще свіжі чорніла. Придивившись до відкритої книги, Данько зі здивуванням помітив, що її цупкі сторінки були чисті.