Прокидається тут козак Мамарига, підходить до ґанку.
— Ось, — каже, — давно вже все зроблено!
— Справді, зроблено, — каже король. — Бери тепер за себе мою дочку!
А королівна вередує, не хоче:
— Чого це я маю за простого козака йти?
— Нічого не вдієш, — каже король, — треба йти.
Взялися тут весілля гуляти. Вже й відгуляли. Відписує король козакові Мамаризі півкоролівства. А козак Мамарига каже:
— Що мені півкоролівства?! У вас королівство мале, відпишіть мені все, а половини я не хочу!
— Не хочеш, то твоя воля, — каже король, — а тільки другої половини я не дам!
Виводить тоді козак Мамарига із конюшні свого коня Гивера, бере жінку за руку.
— Бувайте здорові, — каже. — Коли не хочете відписувати усього королівства, так я поїду з жінкою в іншу землю.
Сідає на коня і жінку саджає.
— Як тебе нести? — питає кінь Гивер.
— Неси поверх дерева!
Поніс кінь Гивер, тільки курява звилася. Несе добу, несе другу, заніс аж до Чорного моря. Помчав понад Чорним морем — вже й землі ніде навколо не видно, скрізь тільки хвилі ходять. Коли ось — камінь серед моря. Спустилися вони на той камінь відпочити. Козак Мамарига здіймає з плеча торбу-волосянку.
— Торбочко-волосяночко, дай нам їсти й пити!
Тут стіл враз де не взявся: наїдки, напитки на столі, що королівна й в свого батька таких не бачила. Напилися, наїлися.
— Торбочко-волосянко, уберись!
Все й прибралося вмить, не стало нічого. Полягали вони тоді на камені спати. Він заснув міцно, а вона тишком-нишком встала, торбинки обидві захопила та до коня Гивера. Тільки ногу в стремено поставила, а кінь одразу й питає:
— Куди тебе нести?
— Неси, — каже, — до мого батька!
І поніс її кінь, тільки й бачили!
Виспався козак Мамарига, прокинувся, коли дивиться — нема ні коня, ні жінки, ні торбинки-волосянки, ані дротянки. Тільки чоботи лежать.
— Е, — каже він, — як чоботи тут, то ще козак Мамарига не згине!
Узув чоботи та й пішов поверх води. Ішов, ішов, аж дві доби, перейшов через море. Іде далі суходолом. Схотілося йому їсти. Бачить — стоїть кущ вишневий із ягодами. Козак Мамарига ягідку вирвав, кинув у рот — і враз виріс у нього на голові величезний ріг. Вирвав другу ягідку, кинув у рот — виріс другий ріг.
— Гай-гай, — каже він, — як же мені з такими рогами жити?!
Коли дивиться, — стоїть другий кущ, і на цьому теж ягід рясно.
— А що, — каже, — може, й ці покуштувати? Вже ж гірше не буде.
Вирвав з того куща ягідку, з'їв — і спав один ріг. Вирвав другу, з'їв — і другий ріг спав. Нарвав він тоді ягід із того й з того куща та й пішов у те королівство, де була його жінка.
Як став підходити, сяк-так перебрався, щоб не впізнали, й пішов до королівського ґанку. Гукає:
— По ягоди!
Королівна почула, посилає служницю:
— Піди, — каже, — подивись, що воно за ягоди. У нас ще цвітуть, а десь, видно, вже поспіли.
Служниця вийшла, питає:
— Ми добрі ягоди та чи дорогі?
— Дорогі, та добрі.
— Почому?
— По срібному карбованцю ягідка! Служниця пішла, розповіла королівні. Королівна дала їй карбованців півсотні.
— На, — каже, — купи мені тих ягід. Козак Мамарига гроші взяв, ягоди віддав, а сам геть подався. От бере королівна ягідку й кидає у рот та відразу й другу, теж в рот, — і раптом виросли в неї на голові два величезні роги. Кинулася королівна до дзеркала, глянула — та як закричить з переляку! Збіглися слуги, прибіг король, жахнувся.
— Що це таке? Що ти їла?
А вона плаче й про ягоди розповідає.
— Не може того бути, — каже король, — щоб від ягід таке сталося. Ану, де ті ягоди?
Взяв та й вкинув і собі в рот ягоди. Тут зразу й в нього роги виросли! Злякався король, розгнівався, наказав швидше бігти та схопити того чоловіка, що ягоди продавав. Побігли солдати, шукали, шукали, нікого не знайшли. Що ж тепер робити? Як королю й королівні з такими рогами жити?!
Скликає король лікарів та знахарів, щоб оті роги зігнати. Поз'їжджалися лікарі та знахарі з усього королівства. Подивились, подивились, нічого не зроблять, не спадають роги! Посилає король гінців по чужих землях, оголошує: хто зможе роги зігнати, тому усе своє королівство відпише, аби тільки йому з дочкою такої бридоти позбутися. Поприїздили лікарі із чужих земель, як не мудрували, чим там не мазали — нічого не вдіють…
Королівна плаче-розливається, король лютує, а народ глузує та буриться: «Нащо нам король із рогами? Не хочемо такого короля!»
От приходить козак Мамарига до короля.
— Добридень, — каже, — тестенько, може, я вам допоможу?
— Ой, зятенько, допоможи! — каже король. — Відпишу тобі все королівство, аби такого лиха позбутися!
— Гаразд! — каже він і дає йому дві ягідки з того другого куща. Тільки проковтнув їх король — вмить роги спали. А королівна плаче, благає:
— Чоловіче мій любий, дай же й мені!
— Ні, — він каже, — тобі не дам. Де ти мого коня Гивера діла?
— Живий твій кінь, у стайні стоїть. Пожалій мене, дай ягідку!
— А торбинки, волосянка та дротянка, де?
— Цілі твої торбинки, в спальні на гвіздку висять. Порятуй мене!
— А не будеш більше мене кидати?
— Не буду до віку вічного!
Тут бере він ягідку і кидає їй у рот — враз один ріг спав. Вкинув другу — другий ріг спав. І стала королівна така, як і була.
— Ну, дивись, щоб ти знала, як чоловіка шанувати!
Почали вони тут радіти, мед-вино пити. Відписав король козакові Мамаризі усе королівство, і живуть в тому королівстві всі багаті та щасливі: торбинка-волосянка кожному їсти-пити дає, а дротянка будь-яку роботу робить.
КАЗКА ПРО ІВАНА-БОГАТИРЯ
Був собі на світі бідний селянин, і мав він двох синів. Один парубок як парубок, а другий зроду на ноги слабий, ходити не може.
Якось у жнива пішли всі в поле, зостався слабий сам у хаті. Коли це приходить старець із білою бородою і просить чогось напитися.
— Рад би, дідуню, дати вам пити, — каже хлопець, — та не можу встати.
— Іди й принеси! — каже дід.
І так він ото вимовив, що хлопець забув про свою недужість, встав і пішов. Приніс кварту пива, дід надпив трохи, а решту наказав хлопцеві випити.
— Що ти тепер в собі чуєш? — питає.
— Чую — така в мене сила ввійшла, — каже хлопець, — що дайте мені, дідуню, об що обпертись, то світ переверну.
— Забагацько в тобі сили, — каже дід, — піди ще пива принеси.
Приніс хлопець, дід і наказав йому всеньке випити.
— А тепер що в собі чуєш?
— Тепер, дідуню, наполовину сили не стало.
— Ото й досить, як для чоловіка! — сказав дід і пішов собі.
А хлопець вже й в хаті не може всидіти. Треба, думає, що-небудь для старого батька зробити, бо він стільки років його, каліку, жалів та годував. От і пішов він до багатого пана.
— Чи віддаси ти мені, пане, комору із збіжжям, — питає, — якщо я її на плечах з місця на місце перенесу?
Здивувався пан.
— Хто ти такий, — питає, — та чи ти не здурів, що комору із збіжжям на плечах переносити хочеш?
— Я, — каже хлопець, — Іван — селянський син, а комору таки перенесу, якщо ти її мені віддаси.
— Ну що ж, — сміється пан, — перенесеш — твоя буде!
От повернувся Іван додому, та як прийшов батько з поля, почав його просити, щоб позичив в цілому селі, де тільки є які, мотузки та посторонки, бо він буде комору переносити.
Батько здивувався, що син ходить міцно та ще й таке говорить, але послухав і пішов по мотузки.
Збирав цілий вечір з усього села, а вранці хлопець узяв їх цілу купу, закинув на плечі й пішов до комори.