— НІ. КАТЕГОРИЧНО НІ. В ЖОДНОМУ РАЗІ.
— А чому ні?
Смерть розгубився. Це було так, ніби запитати в цегляного муру, якої він думки про стоматологію. Питання не мало жодного сенсу.
— Я БАЧИВСЯ З ДВОМА ІНШИМИ, — сказав він, зігнорувавши це питання. — ГОЛОД НЕ ЗАЦІКАВЛЕНИЙ, А ЧУМА НАЛЯКАНИЙ.
— І що, ми вдвох проти аудиторів? — запитав Війна.
— ПРАВДА НА НАШОМУ БОЦІ.
— Згадуючи свій досвід, — мовив Війна, — я б волів не нагадувати тобі, що стається з дуже маленькими арміями, на чиєму боці є Правда.
— Я БАЧИВ, ЯК ТИ Б’ЄШСЯ.
— Моя старенька правиця вже не та, що була… — пробурмотів Війна.
— ТИ Ж БЕЗСМЕРТНИЙ. ТИ НЕПІДВЛАДНИЙ ХВОРОБАМ, — сказав Смерть, але він бачив стурбований і дещо зацькований вираз очей Війни і розумів, чим це все закінчиться.
Бути людиною означало мінятися, усвідомив Смерть. І навіть Вершники… були вершниками в людській подобі. Люди надали їм певного образу, певної форми. І подібно до богів, до Зубної феї і Батька Вепра, ця форма вплинула на зміст. Їм ніколи не стати людьми, але вони підхопили деякі людські аспекти, немов заразливу хворобу.
Але річ була в тому, що ніщо, ніщо не може характеризуватися одним-єдиним аспектом. Люди уявляють собі сутність, що називається Голодом, але варто їм наділити цю сутність руками, ногами й очима, як виявляється, що Голод наділений також і мозком. А отже, він починає думати. А мозок не може весь час думати лише про нашестя сарани.
Знову непередбачувана поведінка. Постійні ускладнення. Усе змінилося.
«ДЯКУВАТИ НЕБЕСАМ, — подумав Смерть, — ЩО Я ЗОВСІМ НЕ ЗМІНИВСЯ І ЗАЛИШАЮСЯ ТАКИМ САМИМ, ЯКИМ БУВ ЗАВЖДИ».
І він залишився сам.
Цок
Молоток застиг на півдорозі посеред кімнати. Містер Білий підійшов і взяв його прямо з повітря.
— Справді, ваша світлість, — сказав він. — Ви думаєте, що ми не стежимо за вами? Ти, Ігоре, приготуй годинник до запуску!
Ігор подивився на нього, тоді на леді Л女жон і знову на нього.
— Я виконую накаши лише гошподаря Джеремі, дякую вам, — заявив він.
— Якщо ви запустите годинник, настане кінець світу! — застерегла леді Л女жон.
— Що за нісенітна думка, — заперечив містер Білий. — Курям на сміх.
— Ха-ха-ха, — слухняно підтвердили решта аудиторів.
— Мені не потрібні ліки! — заволав Джеремі, відштовхуючи доктора Гопкінса. — І не потрібно мені вказувати, що я маю робити. Замовкніть усі!
У тиші, що запала, було чутно, як із хмар долинули розкоти грому.
— Дякую, — цього разу спокійніше вимовив Джеремі. — Маю надію, що я раціональна людина, тож і до цього всього поставлюся раціонально. Годинник — це засіб хронометражу. Я побудував ідеальний годинник, шановна пані. Тобто, шановні пані. І панове. Це революціонізує технологію вимірювання часу.
Він простягнув руку і пересунув стрілки годинника майже до відмітки, що позначала першу годину. А тоді штовхнув маятник, і той почав гойдатися.
Світ не перестав існувати.
— Бачите? Всесвіт не зупиняється навіть заради мого годинника, — провадив далі Джеремі. Він склав на грудях руки і сів на лаву. — Дивіться, — спокійно додав він.
Годинник тихенько цокав. Тоді щось заторохкотіло в устаткуванні довкола нього, і зашипіли великі зелені скляні трубки з кислотою.
— Ну, здається, нічого не сталося, — сказав доктор Гопкінс. — Дякувати небесам.
Блискавковідвід, розташований над годинником, почав із тріском іскритися.
— Це прокладається стежка для блискавки, — радісно повідомив Джеремі. — Ми посилаємо маленьку блискавку вгору, і отримуємо у відповідь значно більшу…
Щось рухалося в годиннику. Було чутно немовби легеньке шкварчання, і корпус годинника заповнило зеленкувато-синє сяйво.
— Ага, запускається каскад, — пояснив Джеремі. — Маленька процедура, коли, е-е, традиційніший маятниковий годинник підпорядковується Великому Годиннику, розумієте, щоб кожну секунду відкорегувати щодо абсолютно точного часу, — він усміхнувся, а його щока сіпнулася. — Колись такими будуть усі годинники, — заявив він і додав: — Зазвичай я терпіти не можу такі неточні терміни, як «за лічені секунди», одначе я…
Цок
На площі точилася якась бійка. Химерні кольори розітнутого часу долини Циммермана забарвлювали цю бійку у світло-сині тони.
Здавалося, ніби двоє вартових намагалися затримати якихось бандитів.
Один бандит завис, нічим не підтримуваний, у повітрі. Інший вистрілив із арбалета, цілячись у вартового, і стріла застигла нерухомо напівдорозі, немовби прибита цвяхом.
Лобсанґ з цікавістю її розглядав.
— Хочеш її помацати, так? — пролунав голос за спиною в Лобсанґа. — Простягнути руку й помацати, попри все, що я тобі казав? Слідкуй за клятим небом!
Лу-Тзе нервово курив. Відлетівши на пару сантиметрів від нього, дим застигав у повітрі.
— Ти певний, що не відчуваєш, де це? — наполіг він.
— Скрізь довкола нас, Підмітальнику. Ми так близько, що… ми ніби намагаємось побачити ліс, стоячи під деревами!
— Гаразд, це вулиця Вправних ремісників, а ось там Гільдія годинникарів, — сказав Лу-Тзе. — Я б не ризикував заходити всередину, якщо це так близько, аж поки остаточно не впевнимося.
— А як щодо Академії?
— Чаклуни не настільки божевільні, щоб пробувати таке!
— А ви хочете позмагатися у швидкості з блискавкою?
— Це можливо, якщо ми почнемо тут, у цій Долині. Блискавка не аж така швидка, як думають люди.
— А ми що, чекаємо, коли з хмари вигулькне вістря блискавки?
— Ха! І де ж це тепер здобувають освіту сучасні діти? Спочатку з землі в повітря вдаряє перший розряд, хлопче. Він пробиває в повітрі гарну діру для головної блискавки. Слідкуй за спалахом. Ми маємо залишити на дорозі якомога більше слідів від наших сандалій, поки він сягне хмар. Ще трохи протримаєшся?
— Та хоч би й цілий день, — сказав Лобсанґ.
— Стільки не треба. — Лу-Тзе знову обвів поглядом небо. — Можливо, я й помилився. Може, це звичайна гроза. Рано чи пізно ти…
Він замовк. Йому достатньо було побачити обличчя Лобсанґа.
— Га-разд, — поволі вимовив підмітальник. — Дай мені напрямок. Якщо не можеш говорити, покажи.
Лобсанґ упав навколішки, охопивши руками голову.
— Я не знаю… не знаю…
Над містом, за кілька кварталів від них, здійнялося сріблисте сяйво. Лу-Тзе схопив хлопця за лікоть.
— Гайда, хлопче. Бігом. Швидше за блискавку, так? Гаразд?
— Так… ага, гаразд…
— Ти ж це можеш, правда?
Лобсанґ закліпав очима. Він знову міг бачити скляний будинок, що простирався понад містом блідим силуетом.
— Годинник, — хрипло вимовив він.
— Біжи, хлопче, біжи! — крикнув Лу-Тзе. — І не зупиняйся в жодному разі.
Лобсанґ кинувся бігти, і це було нелегко. Час розступався перед ним, але спочатку вкрай повільно, чинячи опір натиску його ніг.
З кожним кроком Лобсанґ набирав швидкості, ландшафт знову міняв кольори, а довколишній світ ще більше заповільнювався.
Мало бути ще одне часове заглиблення, казав підмітальник. Інша долина, ще ближче до нульової точки. Лобсанґ мав надію сягнути цього рівня, перш ніж остаточно втратить здатність думати. Здавалося, ніби його тіло ось-ось вибухне; він відчував, як тріщать його кості.
Сяйво попереду було вже напівдорозі до важких, сталевих хмар, коли він добіг до роздоріжжя й побачив, що сяйво підіймається з будинку трохи далі по вулиці.
Він озирнувся на підмітальника й побачив за кілька метрів позаду, як той падає з роззявленим ротом на землю, наче якась статуя. Лобсанґ розвернувся, зосередився й дозволив часу прискоритися.
Він устиг підхопити Лу-Тзе перед самою землею. З вух старого сочилася кров.