Клер Норт
Крадій
Розділ 1
Наближається Велика Гра.
Ні, не зараз, шахівниця ще не зовсім готова, ще не всі фігури на місцях, але вже скоро. Чому вона нас не знищила? Красива, витончена в усьому, чому не розтрощила нас, коли зробити це було набагато легше?
Можливо тому, що найкращою грою завжди є та, що подобається найбільше.
Розділ 2
Коли Ремі Берк прийняв виклик, він був п'яний, але це його не виправдовує. Він гравець з досвідом близько п'ятдесяти років (хоч і виглядає не більш як на сорок), він мусив розуміти. Ми бачили, як він відмовився від першої запропонованої чарки — спочатку ввічливо, потім рішуче — і поважали мудрість цього вчинку. Але коли Абгік Лі сів навпроти нього та випив свій віскі за раз, у серці Ремі Берка прокинулася гордість, бо суперник мав досвід близько семи років — шмаркач, як за мірками Дому Ігор — і його сіро-зелені очі кидали виклик довести, що Ремі не боягуз.
— Ти що, не п'єш? — спитав Лі, і після цих слів Ремі пив, хлистав залпом, бо чудово знав, що здатен добре перетравлювати алкоголь, не мав жодного сумніву, що в такій грі він переможе цього гравця-напівкровку.
Через шість чарок він прогарчав:
— На що ми граємо?
— Ні на що, — відповів Лі, перехиляючи в рот ще одну. — Іноді гра не має сенсу.
О, безрозсудний Ремі!
Дурний Ремі, піднесений інтоксикацією та гордістю!
Усі ігри мають сенс.
Усі до єдиної.
Тобі слід було спитати нас; ми прошепотіли б у твоє вухо, розповіли би про той день у 1933 році, коли Лі грав у морський бій проти торговця зброєю з Нью-Джерсі. Два крейсери та фрегат пішли того дня на дно моря, а коли Лі було оголошено переможцем, він виграв не тільки флот суперника, але також його моряцькі навички та міцний шлунок, а переможений отримав хронічну діарею до кінця своїх днів. На восьмій або дев'ятій чарці ми думали були підійти, щоб попередити, але там були арбітри в білих шатах, вони перетнулися з нами поглядом, і ми зрозуміли, що ти вже грав, хоч сам цього ще не розумів.
О, Ремі, не слід було недооцінювати суперника, він не став би кидати тобі виклик щодо випивки, якби не знав, що зможе перемогти.
Але випивка не була грою; принаймні, вона була не тією грою, в яку хотів зіграти Абгік Лі.
Вона мала лише відкрити дверцята пастки.
Розділ 3
Дім Ігор.
Призначені для ігор будинки існували завжди, але це не звичайний ігровий заклад, це не місце, де можна кидати кості або ляскати картами по столу. Авжеж, якщо ваша душа бажає саме цього, ви можете грати в нижчій лізі з нижчими гравцями, що ставлять на кін лише гроші та гордість. Але якщо ви граєте достатньо добре — якщо маєте волю до перемоги — пройдіть крізь срібні двері та зайдіть до вищих сфер, де ми, стародавні душі та підступні гравці, ставимо на кін життя та кров, зір і душі. Я міг би розповісти вам про зіграні мною ігри: про замки, які я захоплював і обороняв, маючи під командуванням сім тисяч чоловіків для захисту свого прапора від суперника! Про королів, яких я зводив на трон або скидав з трону, про збудовані мною монументи, про те, як я ризикував на фондових біржах, женучи свого гравця до монополії в нафті, деревині, залізі, людях. Про вбивць, яких я переслідував, а іноді сам був переслідуваним; про перегони навколо світу, коли я мав команду з двадцятьох і єдину каравелу, і про дивних фігур і людей, якими я грав, щоб досягти перемоги.
Але не тепер, ще ні. Це ще не мій час.
Тож гляньмо, я і ви, знов на бідного Ремі Берка, на хорошого, хоч і непримітного гравця, який одного спекотного ранку в розпал літа 1938 року прокинувся на підлозі свого готельного номера в Бангкоку: в роті він відчув смак блювотиння, від похмілля очі на лоб лізли, а в мить шаленого жаху він згадав!
Про те, як він пив, Ремі пам'ятав мало, це правда; так само не пам'ятав він і того, як опинився тут, о цій годині. Але коли він підвів голову над підлогою й узрів бавовняні штани та лляний піджак чоловіка, що сидів навпроти, спогади до нього повернулися й копнули його череп мало не сильніше, ніж молот алкоголю вдарив по його шлунку.
Він устиг дістатися до вікна, щоб сильно й шумно блюванути на вулицю.
Батько Ремі був англійцем, мати — француженкою. Це був дуже непопулярний шлюб.
Його народ був чимось в Індії; її — чимось у Лаосі, але все це було дуже давно та дуже далеко, всі вже померли, нікого немає. Дім Ігор дає життя тим, хто грає добре, але таких мало, і вони мусять навчитися залишати менш важливі речі позаду. Але попри те, що Ремі виграв багато партій і прожив багато десятиліть, напевно, якась частка його сім'ї досі переслідувала його, бо він завжди повертався до місць свого народження, бродив по островах Малайзії, по пагорбах Лаосу, по великих річках В'єтнаму, доки зрештою, наче метелик на вогонь, не повернувся до Бангкока.
У Південно-Східній Азії Французька та Британська імперії похмуро поглядали одна на одну, загарбуючи хто півострів, хто стародавній народ, аж доки зрештою не залишилася лише одна країна — Таїланд, благословенний Таїланд, готовий бути зім'ятим, як метелик під лапою леопарда. Король подивився на британців, і побачив, що врятувати його можуть лише французи; подивився на французів, і побачив, що їх стримають лише британці, і якимось неймовірним способом, завдяки бойовим кораблям і концесіям, Таїланд залишався вільним черв'яком нейтральної території поміж щелепами колоніальних акул. Але наскільки вільною може бути країна, навколо якої всі великі імперії готуються до війни?
Тож нас так само, як і Ремі, привабило до Бангкока, і тепер ми сидимо, невидимі спостерігачі, щоб побачити, яка нова доля спіткає старого гравця, що витирає з губ останні залишки вчорашньої надмірності та сповзає з підвіконня на підлогу.
— На що я погодився? — питає він зрештою.
Чоловік у лляному костюмі не відповідає відразу, а трохи повертається в плетеному кріслі, щоб визирнути з вікна готелю. На вулицях унизу місто змінювалося. Імпортні чорні автомобілі роздратовано повзли за запряженими поні двоколками, що везли сіно та рис; триколісні рикши шмигали навколо велосипедів і гуркітливих вантажівок. Бангкок був містом, де стикалися світи: гарні костюми західних чоловіків і східних чоловіків, що хотіли бути більш західними, ніж західні; запилені саронги непосидючих дітлахів; рвані штани вуличного торговця, що волав ціну; мантія буддистського монаха, який чіплявся до перехожих, не відпускав їх, доки вони не платили.
— Скажи мені, що це не піжмурки, — простогнав Ремі у відповідь на мовчання співбесідника. — Останні піжмурки тривали сім місяців, а потім ще п'ять я з ціпком ходив.
— Це не піжмурки.
— Добре, тоді... — це речення було обірване, бо Ремі, спираючись на лікті, з дивовижною швидкістю, як для чоловіка, що зазнав такого хімічного ушкодження, знов поповз до підвіконня та, захлинаючись і плюючись, висунув голову на вулицю й не зміг вирвати. Якщо когось і здивувала поява високого англо-француза з бородою, що починала сивіти, який мав зріст понад метр вісімдесят і намагався блюванути на вулицю, коментувати її ніхто не став. Це був Бангкок; це місто бачило й гірше.
Нудота прийшла та пішла, і він знов сів на підлогу, важко дихаючи.
Чоловік у лляному піджаку відхилився на спинку крісла, закинув ногу на ногу, руки склав перед собою дахом і ритмічно постукував пальцями по кінчику свого носа. Його обличчя було молоде (неприродно молоде: надто гладеньке, надто м'яке, неначе його постійно шліфували), але волосся було сріблясто-біле, світліше за його піджак. Зрештою він сказав:
— Чого я не розумію, Ремі, так це того, як тобі вдалося так нализатися. Та ще й з такою людиною, як Абгік Лі! Ми ж бо всі знаємо, що це найзлісніший покидьок з усіх, що приходили до вищої ліги!
— Це не було частиною якогось великого плану, якщо ти на це натякаєш.
— Абгік усе сприймає дуже особисто.