— А вас не цуратимуться через те, що ви з чужинцем розмовляєте?
— Я вдова. Якщо я розмовлятиму з чоловіками, люди про мене пліткуватимуть. Тому я розмовляю з вами.
— Тому що... Я не чоловік?
— Ви обрали для своєї мандрівки найбезлюднішу годину та найбезлюднішу дорогу. І ви іноземець, а це робить вас чимось іншим, аніж чоловіком, а я, розмовляючи з вами, є чимось іншим, аніж вдовою. Я жила зі своїм чоловіком на березі озера. Він там продавав рибу французам, і до нас прийшов священник, щоб навернути нас у свою віру. Священник був не дуже переконливий, але йому подобалися клімат і їжа, і він сказав, що якщо Бог дав йому так мало людей, то це знак того, що він має тут залишатися довше, аніж іти далі й шукати простішу паству. Це був його жарт. А потім у мого чоловіка почало боліти вухо, і він помер.
— Я... Мені прикро це чути.
— А потім я мала стати монашкою у храмі.
— А чому не стали?
— Жінкам не можна молитися разом з чоловіками. Їх не можна благословляти — буде не чисто, якщо руки абата торкнуться голови жінки, навіть дитини.
— А як щодо чорниць?
— Чорницям можна торкатися дітей, але чорниці підмітають і виконують доручення, але не беруть участі в дискусіях.
— Ви... хотіли стати монашкою, щоб брати участь у дискусіях?
— Авжеж. Генерали правлять країною; король не залишає межі свого палацу; комуністи б'ються з націоналістами, ті б'ються з японцями в Китаї, а в Індії Ґанді йде до моря, щоб зібрати сіль. Авжеж, я хотіла дебатувати, медитувати та молитися.
— Це наче... добре.
Вони йшли далі. Зрештою вона сказала:
— Ви йдете до Сок Прах?
— Не знаю. А де це?
— Це село на протилежному боці цього пагорба.
— Тоді, напевно, туди.
— Саме там я живу.
— Зрозуміло.
— Думаю, вам не слід туди йти.
— Чому?
— Тамтешні монахи дуже недалекі.
— Яке жахливе звинувачення проти монахів.
— У цю пастку легко потрапити. Молишся, думаєш, молишся, і з часом забуваєш, що світ є більшим за твої думки. Шляхетно, коли світські люди проводять певний час у храмі. Я думаю, що для тих, хто в храмі, було б теж шляхетно іноді проводити тиждень у шахті або дітей народжувати, як ви думаєте?
Ремі не втримався й усміхнувся:
— Можливо, ви маєте рацію.
Вони йшли.
— А ще, — сказала вона, — два дні тому до села приходили два чоловіки, солдати. Вони мали портрет білого чоловіка, іноземця, який вони повісили на стіні будинку нашого старости. Він іноземець, втікач, винагорода п'ятсот батів будь-кому, хто допоможе його знайти. Тут, у нас, п'ятсот батів — великі гроші.
Вони йшли.
— Дякую, — зрештою сказав він. Потім, наче трохи подумавши: — Якщо вони сказали, що я скоїв якісь злочини, когось поранив, абощо, то це брехня.
— Брехня?
— Я... Іноді я граю у гру. Це все.
— Якого штибу гру?
— Схованки.
— Як діти грають?
— Саме так, як діти грають. Я ховаюся, а дехто інший шукає. Коли він мене знайде, ми поміняємося, і тоді я його шукатиму. Переможе той, кого шукатимуть довше.
— Ви граєте в дуже дивну гру.
— Я був п'яний, коли погодився.
— І водночас ви звете цю гру паломництвом?
— Добра гра дає не тільки втіху. А чи є дорога, що не проходить через ваше село?
— Ні. Але є стежка, що приведе вас до храму, а звідти ви зможете злізти схилом до річки.
— А це той храм.... у якому повно поганих монахів?
— Можливо, вони вас не продадуть за п'ятсот батів. Втім, — вона всміхнулася, — достатньо, щоб спокусився лише один, так?
Вони йшли.
— Я живу за межами села, — зрештою сказала вона. — Кажуть, що вдовиці приносять нещастя. Я бідна.
— А чоловіки, що приходили до вашого села, багаті, — припустив він.
— Ви граєте на гроші? Ця ваша гра-паломництво, ці ваші борги, яких ви боїтеся — це гроші?
— Ні. Якщо я виграю, я отримаю життя. Якщо програю, втрачу розум.
— Це дуже великі ставки.
— Я ж кажу: п'яний був.
— А ваша гра дозволяє вам убивати людей? — спитала вона раптом, не сповільнюючи ходи, йдучи поруч із ним. — Ви це робите?
— Проти цього немає правил, але я все одно мушу робити цей вибір.
— А ви вб'єте мене, щоб я нікому не розповіла? Я бачила вас на цій дорозі, можу поїхати на велосипеді вперед, до села, до міста, до вокзалу — там вони мають чоловіка, що розмовляє кодом Морзе. Можливо, мені дадуть винагороду. За п'ятсот батів люди забудуть, що я вдова. Якщо на кону ваше життя, ви хочете забрати моє життя, щоб зберегти свою таємницю?
— Ні, не хочу.
— Чому?
— Ваше тіло знайдуть; почнуться пошуки.
— Мене не шукатимуть, я їм байдужа.
— Вони можуть шукати вашого вбивцю не тому, що люблять вас. Можливо, вони шукатимуть його через страх за своїх дочок і дружин.
— А-а... Це добра причина! То ви мене не вб'єте тому, що нічого завдяки цьому не отримаєте?
— Також мені хотілося б вважати, що я маю кодекс.
— Але цей кодекс не в рамках гри?
— Ні.
— Він допомагає вам виграти?
— Він... Напевно, ні. Але я його все одно маю. Але як я вже сказав, це питання ще не визначене.
— Отже, вас ще не було випробувано? Напевно, ваша правда, — міркувала вона. — Це може бути для вас також і паломництвом.
— Вам щось потрібно, — сказав він, зупинився та повернувся обличчям до неї. — Розкажіть.
— Я хотіла дискусії, — відповіла вона. — Ви перший, хто заговорив до мене, за п'ять місяців.
На цьому всі його слова померли на його язиці.
Що ми бачимо тут, цієї миті? Ця жінка — худа як жердина, в мішкуватому одязі — заціпеніло та прямо стоїть перед незнайомцем. Люди її села цураються її погляду, відвертаються; вона приносить невдачу; вона проклята двічі: спершу тим, що овдовіла, а вдруге тим, що не має дітей, що підтримали б її в такому становищі. Чоловіки помирають, але дружини, що не забезпечили нащадка — вони ходять у тіні диявола! Добрі люди, добрі монахи, добрі друзі — вони не бажають їй лиха, вони просто хочуть, щоб вона була деінде. Життя надто важке для складності; нехай про те, що «правильно», питають тоді, коли в мисці буде більше рису, а в животі — риби. Нехай хтось інший струсне суспільство до самих його коренів; нехай долею вдів переймаються ті, хто має на це час.
Вона розмовляє, і це перший раз за п'ять місяців, коли вона говорить так багато слів за раз. Упродовж певного часу своєї ізоляції вона розмовляла з зорями, зі світанком, з птахами на деревах, з Буддою та всіма його аспектами, і з собою самою. Але її слова стали повторюваними та банальними, тому вона замовчала, аж до сьогодні.
Ремі Берк не розмовляв чотири дні, і думав, що може через це збожеволіти.
— Я маю трохи грошей, — сказав він. — Чи можу я купити у вас трохи їжі?
Розділ 21
Її звали Фон. Вона народилася в день, коли почався мусон, і вітри дмухали так сильно, що дах хатини тремтів від них, і вода текла на її обличчя. «На щастя, — завжди казала її мати, — це не тому, що природа лютує».
Її хатина знаходилася за межами села, вверх вирубаними у землі сходами на невеликий пагорб, прихована низько похиленими пальмами та потрісканими валунами. Хатина була єдиною кімнатою, здійнятою палями приблизно на фут над землею, і мала дах з листя. Колись там були двері зі вплетеного в раму цупкого висушеного листя, але рама тріснула, і тепер двері лежали на землі, чекаючи ремонту, а кімната була відкрита в ніч. Готувала Фон надворі, у ямі з деревним вугіллям і округленими каменями. Вони їли, коли сонце сідало, прислухаючись до змін звуків лісу. З вершини низького пагорба їм було видно внизу село — маленьке коло зі свічок і багать для приготування їжі, що протинали темряву. Вона сказала, що ця хатина належала її матері, яка померла чотири роки тому, і чий дух — як казали люди — досі тинявся на цьому самотньому пагорбі.