Коли ферзь відступає, Ремі вивчає його обличчя.
Відмова від обміну сама по собі не є помилкою, але вона... про щось свідчить.
Чи не бачить ван Заулен щось на його скривавленому обличчі?
(Бачить. Він бачить вождя племені на безіменному острові, на який заслали його, розпусника, що забагато розпусничав. Він бачить старезного чоловіка, що танцює в намисті з кісток убитих акул, чує удари барабана, відчуває кров у своєму обличчі, у шиї, в кінчиках пальців, несподівано підводиться, щоб теж танцювати, вертиться, кружляє з вождем, і з дочкою вождя, і з дружиною вождя, доки не розуміє, що м'ясо, яке він їсть, сире, а барабани замовкли, і все село дивиться, як він жере, лише на нього. У їхньому мовчанні є темрява, насилля, що готується пролитися, але вони не ворушаться, нічого не кажуть, коли він крадеться геть, назад, до факторії в бухті, і барабани не б'ють, а він більше не танцює. Тепер ван Заулен дивиться знов на просякнуте сонцем і кров'ю обличчя Ремі Берка і бачить у ньому насилля та владу, відчуває в роті смак сирої плоті й чує удари барабана, і йому невимовно страшно.)
Взято фігуру; лише пішака, та й то з тактичним ризиком.
Через чотири ходи ван Заулен відіграє пішака, потім ще одного, його пульс прискорюється, він чує перемогу.
Він помиляється: це не перемога, а пастка. Його звабили смаком легких здобутків, і тепер його тура в пастці, загнана в кут королем і слоном. Він пробує втекти, але тікати нікуди, і він, зітхнувши, міняє свою туру на останнього пішака, і розуміє, що гра майже скінчилася, хоч і не знає, звідки прийде смерть.
Смерть приходить через три ходи після неминучого обміну ферзями.
Він здається, коли це стає очевидним, і спостерігачі, крім нас, розходяться.
Ремі каже:
— Ти винен мені інформацію.
— Що ти хочеш знати? — питає голландець, збагнувши, що почувається виснаженим.
— Сім місяців тому ти грав проти Абгіка Лі, і він програв. Ось моє запитання: що він програв?
Ван Заулен посміхається, хоч його руки тремтять.
— О, — каже він. — Тепер я розумію.
Розділ 39
Рано вранці, коли лише починався світанок, Ремі залишив Дім Ігор.
Вулиці Бангкока нарешті замовкли, якщо не рахувати далекого брязкання дзвоника на вівці, грюкання дверей у провулку та крику бродячого кота.
Чоловіки чекають назовні: три солдати та полковник. Ми знаємо, хто їх повідомив, і розуміємо: такого доброго гравця, як Абгік Лі, добре мати на своєму боці.
Цього разу вони не збираються ризикувати. Двоє чоловіків схопили Ремі під руки, третій надів на нього кайданки, і раніше, ніж він встигає поцокати язиком і сказати «Що вдієш?», його запхали в машину та помчали по пустих брудних вулицях. Його привозять до будинку над каналом, підіймають на три марші сходів, штовхають двері, а за ними кімната, де світло ранкової зорі повільно повзе по підлозі чітко окресленими квадратами, вказуючи на письмовий стіл, на крісло, на ліжко, на гасову лампу, що догорала. Його садять на стілець, а з сусідньої кімнати чути, як вода в тазу підіймається, плюхається, потім перестає.
Вони чекають.
Абгік Лі витирає рушником обличчя, руки, шию, і зрештою заходить у кімнату. На ньому сорочка з довгими рукавами та жилет, до кишені якого причеплений годинник, ланцюжок звисає на пружний живіт. Може, він і спить так? Як, дивується Ремі, йому вдається уникати складок?
— Ти добре грав, Ремі, — каже він і простягає руку, щоб торкнутися вкритого синцями обличчя Ремі. — Краще, ніж я думав.
— Дякую.
Абгік вагається, його пальці зависнули над шкірою Ремі. Потім він опускає руку, проводить нею по рукаву ворога, по його руці, міцно стискає на мить на синцях — достатньо сильно, щоб Ремі здригнувся — а потім обережно відпускає. Він відвертається від свого полоненого, поправляє на собі краватку та, оглядаючи себе у дзеркало, тихо зітхає:
— Квач. Тепер тобі шукати.
Розділ 40
Вони дали Ремі три дні відстрочки.
Час на загоєння, як сказали вони.
Третього дня йому дали його карти.
Майори, дружини міністрів, кілька жерців, трохи монашок, двійко торговців, кілька шпигунів, мисливець з південної Африки, слідопит з Непалу — добрі карти, що тут сказати, непоганий набір фігур для гри, але навіть і близько не достатньо хороший.
Йому стало цікаво, що б на це сказав Срібний.
(Він усміхнувся б і не сказав нічого. Ремі не бачив карти Абгіка, але відчував його владу, і відчуває зараз, що карти, які він має — випадково перетасовані, випадково роздані карти — погані. Якщо вони взагалі випадкові.)
Він усміхається арбітрові, що принесла їх йому, та каже:
— Дуже дякую.
Обличчя арбітра невидиме, сховане за вуаллю; вона йде.
На четвертий день він викликав двох своїх фігур — бенгальського солдата, знаменитого тим, що спочатку вбивав, а потім полюбив великих гірських тигрів — та гангстера з Бангкока, який вихвалявся, ніби його двоюрідний брат володів усім Гонконгом і постачав опіум самій королеві Вікторії! Крадій мав автомобіль; солдат мав рушницю. Разом вони поїхали до Дому Ігор.
Біля дверей стояла арбітр, щоб зачекати разом з ними призначеного часу. Вони відпочивали, спершись на капот автомобіля, жували щупальця кальмарів, доки не настала дванадцята година, а тоді Ремі сховав свій годинник, сів на пасажирське крісло та сказав:
— Мені хотілося б щось подивитися.
Вони поїхали до кінотеатру. Коли заграв національний гімн, усі глядачі урочисто підвелися та стояли, поки документальна стрічка показувала, як король оглядав останній тріумф якогось генерала.
Ми, слуги його величності,
Схиляємо свої голови та серця,
Щоб висловити свою повагу правителю, чиї заслуги нескінченні,
Видатному з династії Чакрі,
Найвеличнішому у Сіамі.
...
Нехай усе, чого ти бажаєш, здійсниться
Згідно з надіями твого великого серця,
Бо ми бажаємо твоєї перемоги, ура!
Коли фільм скінчився, Ремі знов глянув на годинник та, поцокавши язиком, сказав:
— Може, до храму?
Вони пішли до Пахум Ванарам, бо крадій переконав, що це достатньо далеко від головних шляхів, щоб там було тихо, але там достатньо велично. Солдат залишився назовні, відмовившись заходити до місця, що таке прикрашене та настільки суперечить його вірі. Крадій поскакав усередину, перестрибуючи сходинки, купив велику жменю пахощів і лягав ниць перед кожним монахом і кожним святим образом. Ремі дивився, як натовп віддає честь попелу давно померлого короля, посидів трохи біля рота кайліна — наполовину дракона, наполовину лева — що ревів і охороняв цей королівський палац, почув удари гонга, зауважив, що тіні стають довшими, та зрештою сказав:
— Хіба тут не чудово було? Ходімо вечеряти.
Вони їли креветок і смажену рибу, щупальця восьминога та зморщену зелену капусту, які купили в продавця біля річки, який божився, що його батько був найкращим рибалкою в бухті, і одного разу спіймав акулу, що була більша, ніж його човен, і не померла навіть коли він у неї влучив гарпуном, підчепив гаком і витяг на сушу.
— Не померла навіть на суші? — ввічливо спитав Ремі.
— Ні! Вона померла лише коли моя мати вирізала її серце, що досі билося, і викинула його назад у море! Чесне слово!
Усі найправдивіші історії, як ми знаємо, закінчується саме цими священними словами.
Коли сонце сіло і вони змили зі своїх рук жир та олію своєї вечері, крадій, захоплений пригодами цього дня, сказав: