— Сядьмо, Крісто… — взяв її за лікоть Карл і легенько підштовхнув до крісла в кутку. Сам сів напроти, присунувши стільця мало не впритул. Дістав з кишені невеличку, червоної шкіри, коробочку, розкрив перед покоївкою. В тої округлилися очі.
— Що це?
— Сережки. — Карл узяв одну з них — на золотому ланцюжку відшліфовані самоцвіти, — погойдав перед самісіньким носом Крісти.
— Як бачиш, сережки…
Обличчя покоївки пашіло.
— Які гарні! — вигукнула, та наступної миті зітхнула й відвела руку Кремера. — По десять марок за штуку… — скривила губи.
Карл підкинув сережки на долоні.
— Одна — вісімсот марок…
— Не може бути! — швидко мовила покоївка. — Дайте-но подивитись.
Кремер зареготав, нахабно розвалився на стільці.
— Ці сережки можуть бути вашими, Крісто. — Подав дівчині коробочку. — Подивіться на пробу.
Покоївка схопила сережку, погладила рожевим пальцем камінець. Очі в неї розгорілись. Нараз схаменулася, зашилила губи в ніжній посмішці.
— Ти ніколи не звертав на мене уваги, дурненький, — поплескала його долонею по щоці, — а я…
— Не треба, Крісто, — відвів її руку Карл. Дістав сигарету, запалив, помахав сірником у повітрі, немов відгороджувався від покоївки. — Ці сережки будуть ваші, коли ви проведете сьогодні ніч з Реханом.
Кріста кілька секунд дивилась на нього нерозуміюче. Вимучено всміхнулась:
— Ви щось сказали, гер Кремер?.. Я не помилилась?..
Карл знав, з ким мав справу, та на мить утратив рівновагу — все ж як-не-як, а жінка — і почав розгублено:
— Я хотів сказати, Крісто, що інтереси справи, так би мовити, вимагають… Можливо, про невірність Рехана дізнається його наречена, і…
— Ви не обманюєте мене? — раптом перервала його покоївка. — Вони справді коштують по вісімсот марок за штуку?
Кремер задихнувся: а він ледь не почав пробачатись..
— Я дав за них тисячу шістсот, — пояснив. — У магазині ви за них заплатите близько двох тисяч.
— Нема дурних… — Кріста заховала коробочку до кишені фартуха. — Якщо ви справді хочете, аби я переспала з цим веснянкуватим Реханом, то мені нічого не залишається, як погодитись. Правда, — всміхнулася, — з більшим задоволенням провела б ніч у вашому ліжку. Але коли люди розкидаються грішми заради інтересів ближнього…
— Отже, ми умовились, — полегшено зітхнув Карл. — Тільки ось що: Руді повинен зустріти вас біля флігеля о шостій. Звичайно, перед тим, як піти до нього, ви трохи опиратиметесь.
— Не вистачало, аби я перша вішалась йому на шию, — сердито зауважила покоївка.
— Але ж у Рехана така гарна наречена, — засумнівався Кремер, — що я думаю…
— Руді побіжить за мною, як цуценя. Досить лише поманити пальцем, — самовпевнено закопилила губу Кріста.
— Я знав, що ти — розумна дівчина. — Карл підвівся. — Звичайно, все, про що ми домовились, повинно…
Кріста обсмикнула спідницю, присіла перед Кремером у перебільшено ввічливому кніксені.
— Я не така дурна, аби дзвонити про це на всіх перехрестях. Мені ще знадобиться чоловік, який повірить у мою доброчесність.
Посміхнулась і шмигонула в двері.
Кілька секунд Карл стояв, заклавши руки за край піджака. Потім, не надягаючи пальта, вийшов до саду.
Надворі терпко пахло розігрітою землею. Між доріжками й клумбами зазеленіло, а розлогі кущі перед віллою вкрилися дрібними жовтими квітами. У глибині саду Карл побачив фон Вайганга — групенфюрер власноручно відкопував присипані землею кущі троянд. Кремер не підійшов до нього, повернув до алеї гномів. Менш за все хотів би зараз зустріти Рехана, але, як це часто буває, одразу наштовхнувся на нього. На обличчі в Руді була написана така заклопотаність, що Кремер лише помахав йому рукою, вітаючись. Руді не повернув ліворуч, де копирсався групенфюрер, а попрошкував алеєю до вілли. На ганку майнуло жовте пальто Крісти, і Карлзрозумів, що покоївка не втрачає часу. Задоволено гмикнув, зайшов у флігель.
Той, хто був потрібний Кремерові, сидів за столом, заваленим паперами. Не підвівся, лише відірвав очі від документів і ледь помітно кивнув. Погойдувався на стільці, очікуюче дивлячись на Карла.
Кремер відсунув папери й нахабно розсівся просто на краю столу.
— Мені не подобається, — почав чоловік, гойднувшись на стільці, — коли сюди вриваються…
— Облиште, Гуго! — весело перебив його Карл. — Не читайте мені моралі, бо я й так нашпигований нею аж до краю. Навпаки, я б хотів вчинити зараз щось антиморальне. Складіть мені товариство, Гуго. Вчора я трохи перебрав і не відмовився б од…
Обличчя чоловіка посвітлішало.
— Я б із задоволенням, але, — вказав на папери, — справи, і досить термінові.
— Праця не завжди облагороджує людину, — філософськи почав Кремер, — і я б, на вашому місці, не перевтомлювався.
— Але начальство буде незадоволене мною.
— Начальство забуло й думати про шарфюрера Дузеншена, — підморгнув Карл. — У начальства значно важливіші справи, щойно я бачив, як воно ганялося по саду за одною спідницею.
— Ну-у… — недовірливо протяг Дузеншен. — Це ми — смертні, а оберштурмфюрер Рехан має наречену і закоханий…
— Одне не виключає іншого, — цинічно підморгнув Кремер. — Тим більше, що спідниця належить досить привабливій істоті. — Скоса глянув на шарфюрера: — Я вважаю, що Кріста, покоївка фрау Ірми, може суперничати з нареченою Рехана.
— Що ви маєте на увазі? — підскочив на стільці Дузеншен.
— Що Кріста — дуже вродлива дівчина. Я завжди твердив…
— Мене не цікавить, що ви твердите! — раптом аж загарчав Дузеншен. — Ви сказали, що Рехан у саду зустрівся…
— З Крістою, — спокійно додав Карл. — Я не знав, що це так схвилює вас.
Зскочив зі столу і сів на стілець, утупившись в шарфюрера невинними очима…
— Значить, вам подобається Кріста, — зітхнув. — Що ж, тим більше підстав для випивки…
Дузеншен дивився на нього, наче божевільний.
— Ви не вигадали цього, Кремере? — запитав нарешті крізь зуби.
— Чи я схожий на плетуху?
— Але ж Кріста казала мені…
— Ви ще вірите жіночим обіцянкам, Гуго?
— Вона присягалась мені!
— Виходить, — співчутливо зітхнув Кремер, — справа тут не чиста. Рехан міг залякати дівчину.
— Напевно, так, — вхопився за Карлові слова Дузеншен.
— Крім того, якесь побачення в саду ні про що не свідчить, — раптом позадкував Кремер. — Можливо, це — ділова зустріч.
— Фу, чорт, — полегшено зітхнув Гуго. — Так воно і є. І як я відразу не збагнув?.. Але ж…
— Жодних але! — заперечив Карл. — Геть сумніви, і хай живе Бахус! Прибирайте папери, бо зараз сюди принесуть вино.
Вони пили золотисте рейнське вино — напій, який веселить людину і робить її лагіднішою та добрішою. Але Дузеншен з кожною склянкою похмурнішав — мовчав і пив великими ковтками, майже не закушуючи. Біля шостої Кремер присунув свій стілець до вікна — тепер вони сиділи в напівтемряві. Карл розповідав довгу сумну історію про невдалу любов і жіночу зраду. Розповідаючи, час од часу поглядав у вікно. Нараз підвівся і сховався за штору.
— І все-таки я мав рацію, Гуго, — мовив співчутливо. — Гляньте-но!..
Дузеншен, хитаючись, наблизився до вікна. Сперся руками на підвіконня. Раптом сполотнів і знеможено притулився лобом до віконниці.
— Падлюка! — просичав. — Ти мені заплатиш…
Карл визирнув з-за штори. Під кущем бузку Руді Рехан обнімав за плечі покоївку фрау Ірми. Дівчина пручалась, навіть ударила його по руці, але Рехан не відпустив її — обоє зникли у дверях флігеля.
Шарфюрер метнувся до виходу. Але біля порога зупинився вагаючись.
— Паскуда! — вилаявся. — Шлюха…
Кремер подивився на нього з цікавістю. Злякався Дузеншен чи просто згадав про непогрішимість старшого по чину? Ні те, ні інше не входило в плани Карла, і він почав украдливо:
— Для чого ж так, Гуго? Кріста — чудова дівчина, та бувають обставини, коли ми не можемо залишатись самі собою і змушені підкорятись…