Кремер міг дати голову на відсіч — Руді сидить поруч з Хільдою. Уявив, як морщиться від Хільдиного тону; зробилося смішно, і ледь не пхикнув у рурку. Поскаржився на головний біль, на Руді, який підпоїв його вчора, і, нарешті, пообіцяв приїхати. Лише на годину — дві — о третій він повинен бути в місті.
Після бомбардування Дрездена Хільда мешкала в сусідньому містечку, де Рехан придбав на її ім’я досить комфортабельний будиночок. Двадцять хвилин їзди, з запасом — півгодини. Цікаво, що утне Хільда, аби затримати його до третьої? Намагатиметься спокусити чи вигадає щось оригінальніше?
Карл подзвонив фон Вайгангові і попросив викликати Дузеншена.
— Уже? — здивувався групенфюрер.
— Такі речі не відкладаються на завтра.
— Ти маєш рацію, мій хлопчику. Я чекаю на тебе.
— Може, мені незручно?
— Пусте, — заперечив фон Вайганг.
Поки Дузеншен сидів у приймальні, Кремер проінформував групенфюрера. Фон Вайганг задоволено кивав головою: нічого не скажеш, здібний хлопчисько — все підстроєно так, що комар носа не підточить. Рехан догрався. Нахаба, його підняли з багна, врятували від фронту, а він потягся брудними руками до грошей…
Фон Вайганг ще раз доброзичливо глянув на Дузеншена, який виструнчився на стільці, і сказав:
— Шарфюрер, чи ви готові виконати завдання особливої ваги?
Дузеншен підхопився.
— Так!
— Мені подобається ваша рішучість, — схвалив фон Вайганг. — Так завжди повинен відповідати солдат фюрера.
— Хайль Гітлер! — викинув руку Дузеншен.
Групенфюрер озирнувся на Карла. Дузеншен, який лише тепер помітив Кремера, здивовано втупився в нього.
— Гер Кремер, — почав фон Вайганг, — допоміг нам натрапити на слід державного злочинця. — Добре поставлений голос його поступово починав набирати металевого звучання. — Сьогодні, наскільки нам відомо, офіцер СС, який зрадив батьківщині і фюреру, зустрінеться з американським шпигуном…
Карл наблизився до столу. Дивився просто у вічі шарфюрерові і говорив підкреслено стисло, як начальник штабу, що інформує підлеглих про обстановку:
— Сьогодні о третій годині на Альтмаркт, напроти кройцкірхе, відбудеться зустріч американського розвідника, який знаходитиметься в автомобілі “опель-капітан” чорного кольору, номерний знак 106–55, з оберштурмфюрером СС Рудольфом Реханом.
Дузеншен жадібно вдихнув повітря.
— Рудольфом Реханом? — перепитав.
— Оберштурмфюрером СС Реханом, — сухо повторив Кремер. — Ви повинні бути на Альтмаркт за чверть години до зустрічі. Сфотографуйте автомобіль і американського шпигуна. Заговорити з ним Рехан не повинен. Вам зрозуміло?
Дузеншен глянув на фон Вайганга.
— Ви доручаєте мені?..
— Зрадник повинен бути знищений! — групенфюрер постукав олівцем по столу й додав: — Я покладаюсь на вашу рішучість і тверду руку!
Лише тепер Дузеншен остаточно зрозумів, чого вимагають від нього. Щоки його побіліли. Вилиці загострились. Судорожно проковтнув слину і вперто задер підборіддя.
— Слухаюсь, групенфюрер! — вигукнув. — Мерзотник буде покараний!
Кремер зробив крок убік, аби краще бачити обличчя Дузеншена. Встиг зазирнути йому у вічі і остаточно переконався: за будь-якого випадку шарфюрер не випустить Рехана живим.
Наступної миті Дузеншен опанував себе, допитливо глянув на Кремера.
— Рехан буде сам? — запитав. — Чи…
— На такі зустрічі не запрошують свідків, — посміхнувся Карл. — Думаю, американець, побачивши, що пахне смаленим, тікатиме. Не затримуйте його. Ваше завдання — ліквідація Рехана.
Дузеншен ще раз глянув на фон Вайганга. Той ствердно кивнув. Запитав:
— Вам усе зрозуміло?
— Так.
— До речі, — втрутився Кремер. — Напроти місця зустрічі — магазин. Звідти вулиця добре проглядається. Тільки не поспішайте і не сполохайте Рехана.
— Ви не маєте підстав підозрювати мене в симпатії до оберштурмфюрера, — відповів Дузеншен похмуро. — Сьогодні йому не викрутитись!
— Тоді йдіть і приготуйтесь! — Фон Вайганг обійшов стіл, поклав руку на плече Дузеншенові. — І допоможе вам бог!
В гаражі Кремер доторкнувся до капота Реханової машини і, упевнившись, що він теплий, запитав шофера:
— Не сидиться вашому шефові?
— Коли б у мене була така гарна дівчина, — зареготав той, — я б їздив до неї не зранку, а звечора…
Отже, Руді щойно повернувся від Хільди. Цікаво, що вони надумали?
Карл сам сів за кермо машини. їхав, не поспішаючи, уважно розглядав дорогу попереду: Руді може піти на все, і де гарантія, що на шосе нема засідки?
На шляху до містечка нічого не трапилось. Залишивши автомобіль просто зарослого плющем двоповерхового будиночка, Кремер пройшов через незамкнену хвіртку до парадних дверей. На нього чекали, бо служниця одчинила, ледь він устиг натиснути на кнопку дзвінка.
— Фройляйн на другому поверсі, — буркнула непривітно, вказуючи на дерев’яні східці, прикриті яскравою вовняною доріжкою.
Кремер уже бував тут і мав нагоду познайомитись із замкнутою, непривітною служницею. Але сьогодні — Карл відчув одразу — вона просто-таки випромінювала ворожість. Та це зовсім не зіпсувало йому настрій. Навпаки, піднімаючись по сходах, ледь чутно наспівував: непривітність служниці ще раз підтверджувала його здогадки — жінка простіша од хазяїв і не може приховати свої справжні почуття.
Хільда зустріла його біля дверей. Карл насторожився. Чекав, що вона кокетуватиме з ним, можливо, навіть спокушатиме. Хільда ж привіталась ввічливо, але холодно, ледь усміхнулась і запросила до покою. Кімната невеличка — мабуть, планувалась під кабінет Реханові. Письмовий стіл, широка канапа і низенький столик, завалений газетами та журналами в яскравих обкладинках, напівпорожня книжкова шафа — Руді не дуже любив читати, поставив її для годиться.
Хільда підійшла до вмонтованого в стіну бару, відкинула дверцята.
— Я не питиму, — випередив її Карл, умощуючись у кріслі біля журнального столика, — автомобіль — і маю потім справи.
Хільда здивувала його. Не сперечаючись, причинила бар, відказала байдуже:
— Ні то й ні…
Запалила сигарету, кинула Карлові пачку.
— Куріть…
Кремер покрутив пачку в руках. Випадково перехопив погляд Хільди — напружений і трохи зляканий. Зазирнув у пачку — залишки, три чи чотири штуки. Вже дістав сигарету. Хільда клацнула запальничкою. Ця поспішливість знову не сподобалась Карлові, і він поклав запропоновану пачку.
— Люблю міцніші, — пояснив, дістаючи власні.
— Будь ласка, — сказала Хільда рівним голосом, але випустила запальничку. Карл підняв її, прикурив. Покрутив у руках, віддав дівчині.
— Гарна штучка, — мовив, — мені такі ще не траплялися…
Йому здалося, що Хільда перевела дух. А може, лише здалося, бо почала діловим тоном:
— Пробачаюся, що відірвала вас від справ, та, сподіваюсь, не пошкодуєте, бо наші інтереси можуть співпасти.
Кремер не перебивав її і не заохочував — просто сидів, курив і думав. Зараз двадцять на першу. Добиратись йому до Дрездена треба не менше двадцяти п’яти — тридцяти хвилин. Отже, Хільда повинна відпустити його не раніше, ніж за чверть до третьої. Залишається дві години двадцять п’ять хвилин. На що ж вона розраховує?
А Хільда продовжує, попихкуючи сигаретою:
— Ця розмова повинна залишитися між нами…
Кремер мовчки кивнув.
— Звичайно, Руді згодом дізнається про все, та зараз, поки ми ще не побралися, це моя невеличка таємниця. Справа в тому, Карле, що я маю трохи грошей…
Хільда зробила кількасекундну паузу, спостерігаючи, яке враження справили її слова. Кремер загасив сигарету в попільничці, приховав посмішку і запитав обережно:
— Скільки?
— Не так уже й багато. Близько двадцяти тисяч.
— І ви вважаєте цю суму незначною?
Хільда стенула плечима:
— Все залежить від обставин. Сьогодні ці гроші для мене — багатство…
— Не лише для вас, — повчально мовив Кремер.
— Мене не цікавлять інші, — відказала дівчина. — Чи можете ви допомогти мені перетворити ці гроші на коштовності?