— Скільки ви думаєте брати охоронців?
— Двадцяти солдатів, гадаю, вистачить?
— Не всі вони зможуть правильно сприйняти приліт американських літаків. Мені не хотілося б стати свідком небажаних ексцесів…
— Ви пропонуєте зменшити охорону?
— Не треба цього робити, — заперечив Кларк. — За нами вилетять транспортні “юнкерси”. Пілотуватимуть їх льотчики, які добре знають німецьку.
— Це значно полегшує справу! — удав радість Кремер. — Отже, ми виїжджаємо післязавтра о п’ятій ранку і вдень повинні бути на місці. Додайте ще кілька годин на несподівані затримки — викликайте літаки на післязавтрашній вечір. Встигнемо? — глянув на групенфюрера.
— Розрахунок точний, — ствердив той і запитливо втупився в американця. Кларк роздумливо погойдав головою, чомусь скривився, наче Карл бовкнув дурницю, і погодився. Кремерові не хотілося залишати його з фон Вайгангом наодинці — запропонував:
— Чи не хоче містер Кларк ознайомитись з підготовкою до евакуації?
Американець швидко підхопився.
— З вашого дозволу… — ледь помітно вклонився групенфюрерові і, не чекаючи згоди, попрошкував до дверей.
В саду він затримав Карла. Мовив хутко, наче боявся, що Кремер не дасть йому договорити:
— Мені відомо: у вас там для блізиру є декілька картин. Якщо зможете підкинути мені парочку старих майстрів, я допоможу вам тихо реалізувати двоє—троє полотен. Неофіційно, так би мовити… — зиркнув на Кремера уважним, заскленим проти сонця оком.
— А ви мені починаєте подобатись, шановний містере Кларк! — узяв його під руку Кремер. — Ми зможемо на цьому заробити. Але жодного слова фон Вайгангові.
Американець шморгнув носом.
— Я не бажаю ділитися з ним прибутками. То ми зараз подивимося картини?
— Не треба привертати до себе увагу! — зневажливо поплескав американця по плечі Кремер. — Це ми зробимо увечері.
— Вам видніше… — без ентузіазму погодився той. — Але ж до вечора мені слід зв’язатися з Берном.
Карл відломив хворостинку, хвисьнув по вибіленому вапном стовбуру яблуні. “А якщо?.. — махнула думка. — Одразу можна вбити двох зайців…”
— Вам потрібно до міста? — запитав. — Я можу вас підкинути…
Так, це буде найкраще. Не треба шукати приводу для поїздки, і Вєтров розмовлятиме з Центром майже тоді ж, коли Кларк викликатиме Берн.
Поки заправляли автомобіль, Кремер зазирнув у флігель і подзвонив Юрієві. Швидко довіз Кларка до міста, проминув Альтштадт, виїхав на околицю. Сірий “опель” Вєтрова вже стояв на узбіччі. Кремер зменшив швидкість — “опель” рвонув з місця і обігнав його. Карл зупинив свій автомобіль, постояв кілька хвилин і, не помітивши нічого підозрілого, рушив навздогін Вєтрову.
Дізнавшись, у чому справа, Юрій протяжно свиснув.
— То скільки охорони? — перепитав. — Двадцятеро? Самим не упоратись…
Карл розклав на сидінні карту, накреслив маршрут.
— Маєток фон Вайганга на схід від Карлсбада, — показав. — Курс на Судети, в район Тепліце. Весь час малими дорогами. Це нам на руку…
— Гадаєш, осідлати шосе і…
— А ти ще не зрозумів?
— Значить, так… — Вєтров скинув капелюха, поліз до потилиці. — Зараз я зв’язуюся з Центром, викликаю десант. Зустрічаю хлопців, і ріжемо вам дорогу за Тепліце. Ось тут гірська річка, праворуч — прямовисна стіна, ліворуч — урвище. І так — чотири кілометри. Дорога вузька, не те що грузовик, мій “опель” не розвернеться. Місце глухе, до найближчого села п’ять — шість кілометрів. Зручно в усіх відношеннях.
— У мене нема інших пропозицій, — визнав Карл. — Ні кращих, ні гірших.
— Отже, рушаєте на світанку післязавтра? — ще раз уточнив Вєтров.
— Так вирішено.
Юрій поліз до багажника, дістав рацію. В навушниках кругле обличчя його здавалося ще ширшим і добродушнішим. Відстукуючи ключем, смішно ворушив губами — зовсім як школяр, що розв’язує складну арифметичну задачу.
— Амба! — клацнув нарешті вимикачем. — Тобі привіт од Левицького. Десант буде. О третій ночі, за вісім кілометрів од місця нашої з вами зустрічі.
— Слухай, — запитав його раптом Карл, — звідки ти все це знаєш?
— Що? — не зрозумів Юрій.
— Ну, що річка біля шосе, прямовисна стіна над нею і де висаджуватись десантові?..
— Дивно! — ляснув його по спині Вєтров. — Неподалеку ж моя база. Я ж тобі казав про будиночок у лісі… Де “відпочивав” Ганс Кремер…
— Ось воно що, — пожвавішав Карл. — А я думав, чого це тебе аж туди понесло? Ось тут, за Дрезденом, — зручний відрізок шляху…
— Врахуй, — не дав йому договорити Юрій. — Крім усього іншого, там — чехи. Якщо буде важко, допоможуть.
— Я не подумав про це.
— А мені сам бог велів. — Вєтров склав карту, заховав до кишені. — Ми осідлаємо шосе на світанку, коли ви тільки-но виїжджатимете. Для гарантії. Будь у першій машині. За поворотом, на другому кілометрі, влаштуємо завал. Побачиш там попереду дві високі ялини. Коли твоя машина зупиниться, вистрибуй і біжи вперед. Зрозумів?
Кремер кивнув.
— Бажано було б узяти фон Вайганга живим, — мовив похмуро.
— Цього вже не можу гарантувати, — відрізав Вєтров. — Самі на волосинці висимо…
— Дивись мені — на волосинці! — насварився Карл. — Твоє життя зараз знаєш скільки коштує?
— Ніхто так не цінує його, як я сам… — Юрій поклав рацію до невеличкої шкіряної валізи. — Є ще запитання?
Наступного дня Карл помітив, що Дузеншен у присутності фон Вайганга нарешті спорожнив сейф. Сам упакував пухкі папки у металеві ящики. Карл зачекав, поки групенфюрер не пішов, тоді спитав Дузеншена:
— Що це?
Шарфюрер недовірливо покосився на нього.
— Патенти чи креслення? — уточнив Карл.
— Ні те ні інше… Багато будете знати…
— Но! — обірвав Кремер шарфюрера. — Не заговорюйтесь!
Дузеншен зіщулився, пробурмотів щось до себе, та все ж пояснив:
— Секретні документи СД.
Кремер поморщився, наче од зубного болю.
— Киньте цей мотлох у другу машину, — порадив. — Поки що там є місце…
— Ще два тижні тому за такі слова… — почав шарфюрер.
— Два тижні тому я б не вимовив їх, — засміявся Карл. — Я хочу подивитись, як ви через тиждень позбавлятиметесь свого чорного мундира…
Дузеншен одірвався од папок, обличчя його спохмурніло.
— Ви помиляєтесь, Кремере, — не сказав, а витиснув з себе. — Не через тиждень… Післязавтра… Та справа не в мундирі. Ми назавжди залишимось солдатами фюрера!
— Але ви нічого не варті без… — Кремер виразно поворушив великим і вказівним пальцем. — Я беру вас на службу, шарфюрер.
Дузеншен похмуро усміхнувся.
— Я не впевнений у ваших фінансових можливостях. За такі руки, — підвів стиснутий кулак, — комусь доведеться ще багато заплатити.
Карл допоміг йому упакувати папери.
— Тепер — особистий архів фон Вайганга, — нагадав. — Візьміть двох солдатів, я чекатиму на вас у групенфюрера.
Сад квітнув. Дерева, вкриті білою піною, утворювали між флігелем і віллою якийсь мереживний тунель. Гіркувато-солодке повітря здавалося важким і густим. У сонячних променях, що проривалися крізь’ стіну квіту, висіли бджоли.
Кремер поспішав, та не міг не зупинитися біля великої крислатої яблуні, рожево-білої і пахучої. Вона цвіла буйним квітом і немов пишалася ним: товсте вузлувате гілля піднімалось до неба, радіючи пахучій ноші. Карл доторкнувся до гілки, занурив обличчя у квіт, жадібно, наче востаннє, вдихнув терпкий аромат. Щось схвилювало його. Не шаленство квітів і не весняні запахи — він уже встиг звикнути до них, — а якийсь зовсім новий вигляд алеї. Ніяк не міг зрозуміти, в чому справа, і лише біля самісінької вілли зупинився, вражений. І як він одразу не помітив? З алеї прибрали гномів.
Вони стояли біля тераси — два десятки чорних маленьких чоловічків. Високий есесівець підтягував до Цього незвичайного гурту останнього; схопив за ноги і волочив так, що карлик залишав на алеї слід.