Невже-ж завершенням усього того, що найкращого, найбільш совершеного може видати із себе природа, є оте єство, що так гордо себе «homo sapiens» називає?…
Пан над тією землею, що порошинкою химерною серед всесвіту безмежнього жене у безвісти без початку й кінця?…
І заспокоював Степан Артименко своїх читачів, що може вже тільки кілька днів ділить їх від тієї хвилини, коли дістануть відповідь на усі даремно досі ставлені ними питання, коли усі нерозгадані загадки знайдуть свою розв'язку. І малював перед їх очами ваготу цього моменту, вів їх немов перед ворота одвічнього храму, що за хвилину відчинитися мали й тисячам очей розкрити тайну, яку зберігала досі його святая святих…
І розходилися Артименконі слова у найдальші верстви громадянства, голосним гомоном відбивалися по цілій Україні і далеко далеко проза нею.
Двічі в день голосився Святошин а д-р Харитоненко подавав свої помічення та місце в просторі, де саме в тому моменті находилося міжпланетне судно. Артименко мимоволі мусів нагадувати собі усе своє математичне знання, цілим своїм єством: поринути — як казав — у нетрі й крутіжі «високої науки», як називав колись математику його вчитель в мелітопільській гімназії, охрещений популярно Льоґаритмом. І вдивляючись в оті всі значки та чмелики, які уявляли з себе математичні формулки та ряди чисел на тафлі телевізійного апарату, коли, говорив Святошин, й вслухуючись в те все, що бубонів йому радіофонний апарат — нагадував Артименко свого старого вчителя математики, що наче живий виринав перед його душею на фоні редакційної кімнати.
— Ех, ех! — говорив до себе Артименко — коли б старий Льогаритм дожив був тієї «потіхи», що й мені на щось придалася його «висока» наука!… А то дивився він на всіх, що не захоплювалися його сінусами та льоґаритмічними таблицями, як на тих, що даремно на їх сонічко світить і дивувався, що їх ще земленька свята носить…
І нагадував собі дальше, як він сам не раз насміхався над тією математичною «штудерацією», яку чорт зна навіщо видумали люди, хіба на те, щоб такі «льоґаритми» знущалися над неповинними молодечими душами…
А тепер?
Розцілувавби свого «Льогаритма» й незнавби де його посадити з великої вдяки й пошани за те, що таки вспів дещо із тієї «штудерації» втовкмачити в його непосидющу голову…
Ех, ех колиб вернулися ще раз ті добрі, давні часи!.. А тепер він сам клонить голову перед тією «високою наукою», тепер він сам відчуває вагу її навіть для такого на романтику наставленого духа як його!..
IX
Цьогорічна весна була направду гарна. Вже у половині травня пригрівало сонце немов серед літа, розсипаючи своє золото по пишно розцвилих київських садах. Ясні, теплі вечері виваблювали людей із хат і довго у ніч гомоніли вулиці та публичні сади веселим гамором та піснями. По Дніпрові снувалися довжезні ряди лодок та човнів заповнених молоддю, яка у сріблисто-блідавому місячному сяйві виводила хороводи серед пісень та сміху, що голосним гомоном відбивались об Дніпрові береги.
Одно цікаве явище можна було запримітити в тих кількох днях, що попереджали пам'ятну ніч 25-ого травня в самому Київі і в його околицях. А саме якийсь нез’ясовано нечайний зріст адептів астрономії так що до теоретичної науки як і практичних дослідів зоряного неба. Бо звичайно хіба тільки постійні відвідувачі київських ресторанчиків та всякого рода гостиниць, запізнившись за зайвою чаркою, кидаючи їхні гостинні пороги, підносили голови й орієнтуючися на молочну дорогу, прямували домів. А тепер куди й не глянь всюди бачилося людей задивлених в небо, які узброївшися в усякого рода скла, від звичайного дна із стовченої склянки почавши, цілими годинами вдивлялися в мерехтячі зірки із терпеливістю, яку тільки в справжнього астронома можна стрінути.
А рівнобіжно із тим для київських книгарів настали жнива. Якась невгамована стихійна жадоба знання, із такої здавалося б важкої ділянки, якою є астрономічні науки, огорнула ціле населення. Від гімназистів, що ледви що знайомилися із твердженням Пітагора почавши, а на дядьках, що на галицькому базарі продавали, рибу із Дніпрових плавнів, скінчивши, усе цікавилося астрономією й сунуло в книгарні за літературою. Виринали з книгарських закамарків книги то грубші то тонші, на яких цілими роками насідав порох та хіба тільки миші доповняли з них своє знання, й мінялися за гривні та шаги. Все, що тільки трохи задихало небом та зірками, «йшло», діставши — звичайно— вперід пестру опояску із видрукованим «новість» чи «Х-ТИСЯЧІШЙ наклад» за ярлик, а навіть один хитрий книгоноша продавав київським куховаркам на базарі «астрономічну» книгу в гарній рожевій обгортці із наголовком «Астрономічні досліди». Та повернувши об гортку можна було читати такий поширений наголовок: «Астрономічні досліди крізь дірку від ключа в кімнаті ч. 16 готелю Асторія»…. Була це чисто порнографічна брошюра, видана тому 50 років київським гумористичним журналом «Танцюючий Оселедець»…