Камяне місто й зелений степ!..
Аж нараз здійнявся живіший гомін понад трибунами, море голов повернулося у той бік, де був вхід на летунський майдан. Всі дивилися туди, кудою крізь широкі ворота заїздили повозки, на хвилях уст неслися слова:
— Ось вже й пан гетьман їде!
А там від гетманського терему, крізь обставлені густою юрбою видців вулиці, протискався ряд повозок, везучих пана гетьмана і його почот. Перед повозками на білих конях сердюки.
В блакитних, нашиваних золотом жупанах, в шапках смушевих, островерхих — мов живі тіні забутих предків, їхали вони.
Гетьманська гвардія. Осаул Дашанич провадив їх. Рівним гомоном відбивався стукіт кінських копит о камянисті вулиці, рівними рухами стрясалися стрункі постаті на мережаних сідлах.
Грімке «слава» зривалося що хвилини з обох сторін вулиці, падало перед кінські копита й колеса повозок то відбившись о камяні заборола домів злітало над юрбою й губилося у городському гаморі.
А в третій, з ряду повозці їхав пан гетьман. Молоденький, стрункий юнак з блакитними очима. На ньому стрій святочний і шапка з перами. Блакитний жупан з вильотами, шовковий пояс і кирея підбивана білками. Так його предки вбиралися перед сотками літ, коли: перед радою ставали — або в похід вибиралися.
Всміхався й прикладаючи руку до шапки дякував за привитання. Котилися з легким шумом колеса автомобільних повозок, повільно сунувся камянистими вулицями гетьманський почот. Де дальше ставало важко проїхати крізь залиті цікавими вулиці. Городська варта здалека заздрівши гербові повозки зникала в бічних вуличках. Такий буа приказ. Тільки на перехрестях, на білих острівчиках стояли вартові, що білими палочками кермували вуличним рухом.
Он там на розі крутянського майдану з посеред громадки цікавих вибігла якась жінка з маленьким хлопчиком на руках й підносючи його високо кликнула:
— Глянь дитинко, це наш пан гетьман їде — цей в блакитному вбранні, бачиш?
І було в тому виклику «наш» стільки прихильности й любови, стільки стихійного захоплений, що дійсно відчувалося, що той юнак в блакитному жупані є рідний тим тисячам безіменних громадян, що залягли київські вулиці, щоб привитати «свого» гетьмана. Любили його Київці.
Може за те, що вбачали в ньому доброго господаря своєї землі, якого доля поставила на сторожі того, що створила збірна воля цілого народа. А може була це ота несвідома любов, що з покоління в покоління переходить, що казала ставитись до нього, як до сина його великого батька…
Виріс між ними, кість від їх кости, кров від їх крови!…
І не було лукавої зависти в їхніх поглядах, коли їх очі спинялися на довгому рядові гетьманських повозок, що котилися київськими вулицями й ховалися за закрутом, що звертав на шоссе до летунського майдану.
А там по трибунах вже облетіла вістка «пан гетьман їде». Грімке «слава» витало сердюків й повозки, що почали під'їздити до гетьманської трибуни. Короткі слова команди стрепенули й вистроїли на «струнко» почотну чету й ряди ґазометчиків і кожний однострій, що находився в тій хвилині на летунському майдані. Обі оркестри заграли гимн.
Піднялись дипльомати та учені на своїх місцях, підбіг генерал Олізар до повозки й панове з привитального комітету. За паном гетьманом виходив з повозок його почет. Військові достойники, міністри, високі урядовці й старенький патріярх України кардинал Милорадович.
Привитання, стиск рук, цокання закаблуків, уривана розмова і знов гамір, шум і легіт вечірній Заповнилася гетьманська трибуна. Гурток чужоземних дипльоматів покинув свої місця й перейшов до гетьманської трибуни. Самі із себе творилися гуртки й заводилася розмова, така буденна, невимушена, далека від тієї солодкаво-здержливої мови, якою так по мистецьки вміють закривати свої почування дипльомати.
Перед трибуною вчених проходжувався старий Карачевський в товаристві двох чужоземних, як видно було, представників науки. Один з них ліворуч, худий як щогла на байдаку, з цапиною борідкою й пенсне на карлючковатому носі, яке поправляв що хвилини нервозним рухом руки бо злітало й не хотіло держатися, другий повновидий, типу ковбасників з галицького базару обтирав піт з лисини, що займала цілу ширину його могутнього лоба. Карачевський щось поясняв їм, що хвилини спинявся, розмахував руками, то піднімав вказуючий палець у гору, складаючи при тому свої губи, так, як це роблять вуличники, коли збираються свисати. Запримітив ту променаду Артименко зі свого кіоска й обізвався до Ігоря, що мовчки оглядав крізь льорнету трибуну.