— Бач і попалися старому карасеві! О, він так скоро не попуститься їх! Певне сів на свого улюбленого коника й підтюпує!
І Артименко підняв свій палець у гору, стиснув губи й пародіюючи старого Карачевського, почав до Ігоря:
— А я вам кажу, мої панове, гм, гм, що ціла ота наука Річардзона, це ніщо інше, як стара, позабута теорія квантів Плянка — тільки навиворіть. Хвіст де голова, а де голова там хвіст! От що!
І Артименко продовжаючи свою ролю, свиснув та так голосно, що це звернуло увагу на трибуні преси й кількох впорядників, що переходили біля кіоска.
— Цить Степане, що робиш! — спинив його Ігор. Ще почує «академія» й тоді дістанеться тобі!
— Не бійся! Він вдоволений, що має таку слухняну авдиторію. Вони ще мабуть не знають його, а то давно повтікалиби! Це, бач, мабуть ті щуки, що із нашим Карачевським витатимуть Марсіян. Ось бачиш якого він їм «гне», а вони так смиренно потакують. Шкода, що в його руках нема тієї сукатої палиці, з якою він що днини по городському саді ходить. Ото як пустив би їм з разів два млинця то їй Богу повтікали б! А він це вміє, так попід самим носом! Ех пожди! Зроблю зараз знимку його розмови з чужоземними представниками науки й попрохаю нашого карикатуриста нехай підправить трохи! Побачиш, пів Київа розхоріється від сміху.
— Це, бач, твоя помста, Степане, за усі оті солодкі хвилини, які колись так щедро зготовляв тобі наш незабутній Льоґаритм? Що? — сказав Ігор сміючись.
— Може так а може й ні! — відповів Артименко. — Я, бач, старого Карачевського маю в печінках, ще від Водохрещі. Було це у Любченків в Боярці. Знаєш як у них, тиж сам бував, богато гостей чужих й своїх, — така привітлива, гостинна атмосфера, що «серце одпочине». Отже останньої Водохрещі за обідом, бач, з’явився і наш Карачевський. Ну знаєш, «академія», почесне місце
— особлива уважливість. А ліворуч його посадили Ніну, цю бльондиночку, що сестрою впервих пані дому приходиться. Оченята, кажу тобі, як дві фіялочки! Я сидів напроти. Ти знаєш мене. По всім правилам стратегії після третьої подорожі полумисків довкола стола — повинен був запанувати між мною і «фіялочкою» той ніжно-розмріяний настрій, який так оспівують наші поети. Ти знаєш, що я добрий стратег! Та де там! Звідки йому, тому настроєві взятися, як та стара шишка, Карачевський,
годину цілу товкмачив «фіялочці» про елєктромаґнетне поле й про те, що маса є у відворотно-пропорціональному відношенні до…ну лихо там знає до чого! От і настроїв! Пропала ціла моя стратегія, всі мої сподівання. Цей старий хрін так розбалакався, що мабуть втратив свідомість де він є, бо почав правильний доклад, як перед своєю звичайною авдиторією. І, уяви собі! У нього, як знаєш, звичка підносити підчас розмови палець у гору. І коли в него на тарілці з’явилася гуска, а його доклад дійшов до тієї відворотної пропорціональности, тоді гусяча нога помандрувала у гору й почала у кумедних вихилясах кружляти саме перед носиком фіялочки. Знаєш, таким рожевим носиком! Як то часом хлопці собаку дражнять наближаючи й ховаючи кістку перед її носом.
Ну й куди тобі до «перламутрового» настрою! Я ще й досі лютий за те елєктромаґнетне поле й за ту гусячу ногу!
— А ось бачиш не казав я! Цей має вже досить — говорив
дальше Степан, вказуючи Ігореві Карачевського, який вже мав тільки одного слухача, того товстого. Другий подівся десь, мабуть вдалося йому зникнути з овиду й обсягу зору та рук старого академика.
А над майданом схилявся вечір. Такий гарний та тихий вечір, як це тільки на Україні буває на весні.
Так поволі, тихо, незамітно западав він, огортаючи собою все і майдан і людей.
X
Минали години.
Весною довго ще по заході сонця вечірна заграва огортає своїм серпанком землю, поки ніч не прийде зоряна та дрімуча, що теміню своєю заколисує до сну. Колись давно, перед віками в хвилину оту, як тільки ніч крилом своїм землі доторкалася, мавки оживали по житах, самітніх прохожих дожидаючи по роздоріжжях, з Дніпрових хвиль русалки виринали, русі коси розчісуючи до місячного сяйва, то знов хороводи заводючи на квітчастих лугах надбережних. Часом водяник показався обережно до русалок підкрадаючись або в очеретах зупинявся, заслуханий в соловейковий спів, що долітав туди з вишневих садків. Та це ще давно було, колись, перед віками!… Тепер — ясні сонця запалювались над городськими вулицями, рясно освітлені пароходи, з яких долітали звуки танкової музики, тільки мигали край Дніпрових берегів, пільними доріжками крізь жита торохтіли машини пополуднешних прогульковців, вертаючих в город. Як тільки ніч крилом своїм землі доторкалася!.