Та Степан Артименко скептично прислухувався до того пояснення. Ловлячи ухом уривані звуки мегафона, вдивлявся проти себе то на міжпланетне судно то на американських інженірів, що все ще сварилися між собою.
— Так, думалось йому цеж без сумніву «Queen of Virginia» проти його! Безліч разів розглядав-же її малюнки по ріжних журналах! Чейже сам подав її телевізійну знимку минулого року у «Вістях», й незчислимі її описи!
Так!
Цеж ті самі чотири каптури, що їх завданням було протиділати зударові з поверхнею, ця-ж сама кулиста форма судна з ґалєрійкою по середині. Це-ж все таке йому знайоме, здається кожен ґвінт пізнавби, кожну шрубку.
Так! Там на долині, в долішному каптурі, що тепер трохи зарився в землю — там галя машин. Це так сказатиб мозок цілого судна. Й чогож оті Єнкі так воловодяться й сваряться між собою? Чогож цей худощавий інженір, що аж наґалєрійку вилазив, скочив з неї як опарений й тепер дереться, мало до очей не скаче своїм товаришам та белькоче щось, що годі зрозуміти?!
Що це все означає?
Оті думки лискавкою майнули Артименкові в мозку й він з ще більш напруженою увагою старався стежити за розмовою Американців й виловити суть її.
Та було щось в отих знайомих обрисах «Queers of Virginia», що рівночасно вражало Степанову душу й викликувало вражіння чужости.
Що саме — він не вмівби сказати.
І коли в кінці із уриваних слів та фраз американських інженірів, що як на те всі рівночасно кричали й старались перекричати один одного, вирозумів що річ йде про те, що оте міжпланетне судно, яке бачить перед собою не є «Queen of Virgin-ia» а голос худощавого Єнкі старався переконати його товаришів, що він це найкраще знає, бо він будував її після плянів містера Ґрегема, монтував кожну частину і т. д. і т. д. — то в душу Степана Артименка закрався сумнів.
— А що як справді?…
Вони-ж, ці Єнкі, краще знають як хто! Вправді онтой другий інженір з головою бульдога й кінськими зубами тільки з легковаженням махає рукою на всі вигуки худощавого й тільки зуби скалить до іронічної усмішки та всетаки хто їх там знає.
І тут знов цікавість журналіста взяла верх над звичайною цікавістю глядача й очі Степана Артименка загорілись якимись дивними вогниками а ніздря задрожали, як у гончої собаки.
— Тут окривається ще одна тайна, майнуло в його думках
— мабуть чи не більша, як ціла оця імпреза із «Queen of Virginia», Готовий на все, щоб тільки розвязати важку проблему, що моглаб бути корисною його газеті, Степан Артименко поступився ще крок до міжпланетного судна.
Та в туж мить розвязка прийшла сама із себе так нежданно, як нежданно виринула перед усіми ота загадка автентичности судна.
А саме в тійже хвилині блакитна смуга світла, яку можна було достерегти крізь незаслонене горішнє віконце над ґалєрійкою судна згасла, а в тому місці понад ґалєрійкою з боку, де була присунена степениця й де находився вхід у судно, закритий панцирними плитами, що заходили одна на одну, почали розсовуватись поволи на боки зовнішні крати, що придержували плити із вні.
По хвилині розсунулися на боки, як це звичайно буває із вікнами у американських домах, дві металеві плити, відкриваючи зовнішні дверцята, що вели у судно. І вони зникли за хвилину, відкриваючи: малу драбинку, що вела до внутрішніх дверей судна, за якими йдучи за описами «Queen of Virginia» находився коридор, розділюючий судно на дві полозини, що були поділені на поодинокі кабіни, кожна із своїм приділенням.
Цей рух на поверхні міжпланетного судна запримітила зібрана публика й в той-же мент знов грімке гіривитальне «слава» стрясло воздухом.
А гень на обрію над Дніпром небо щораз більше вкривалося ранньою загравою.
Свитало.
Рожеві смужечки вистрілювали із того місця, де небо із Дніпровим плесом стрічалося, у сонних хвилях купалися то по срібних росах вганяли, сірі тіні проганяючи, що місцями ще огортали сонну землю.
Свитало.
А у воздусі тремтіла дальше ота несамовита, симфонія гомону дзвонів, фабричних сирен та гудків машин, що долітали із усіх сторін України…
Ще момент!..
Вкінці розхилилися тихо і внутрішні двері, що закривали собою нутро судна і зникли по обах боках в заглибленнях стін. На драбинці, на темному фоні нутра судна з’явилася висока постать, що повільною, немов колихаючоюся ходою, почала сходити в долину.
А за нею друга.
Тіні, що йшли від судна й ранній сутінок замазували перед очами зібраної публики подробиці лиця й одягу виринувших постатей. Два сірі сілюети маячіли тільки на фоні судна і поволі сходили на долину.