Такий був зміст цього листа, що його читав в кабіні міжпланетного судна проф. Карачевський.
III
Добру хвилину царила мовчанка у кабіні, так були всі захоплені вражінням, яке вирізьбили у їх душах слова читаного проф. Карачевським листа.
— Слава Богу, що живуть — промовив перший інженір. — Це найкращий подарунок, якого й могли ми надіятися з Марса.
Всі підійшли до віконця й почали оглядати металевий лист, що його держав у руках проф. Карачевський.
— Що це за металь? — спитав директор обсерваторії доторкаючись рукою дощечки. — Не подібний до ніякого з наших металів. Легкий, як алюміній та твердий, як сталь.
— Це певне тільки для ділової кореспонденції вживається його, бо скажімо до інтимної цілком не годиться! — засміявся проф. Карачевський. — Уявіть собі, якбиякамарсіянська красуня дістала такий бляшаний листочок від кожного свого поклонника й захотіла носити їх «на серденьку», як це поетично наші літератори висловлюються. Певно дзеленькалиб за кожним її кроком… — сміявся професор.
— За те такі листи мабуть трівалі — не вивітріє так скоро їхній зміст — запримітив мовчазний Британець.
— Та ходім панове дальше, кінчаймо нашу роботу — сказав проф. Карачевський, ховаючи листи й забираючи із стола касету. А була вона з того самого незнаного металю, що й лист.
В слідуючих кабінах не було нічого замітного. Тут і там стояли під стінами скриньки, що їх малося пізніше розглянути. В одній камері була кухня та склад їжі й напитків в дивних гранчастих пляшках
Одна, надпочата, стояла на поличці біля малої кухонки, що подобала цілком на електричні кухонки вживані по американських домах. Американський інженір взяв пляшку, підніс до світла, відкоркував і понюхав.
— Щось як коняк! — кликнув. Але випити не зважився.
— Ануж це яке марсіанське лікарство на поріст волосся чи може проти поту у ногах! — сказав, виправдуючи цим свою трусість. — хто його зна!..
Пішли дальше.
Була ще остання кабіна ліворуч, яку треба було оглянути і до якої саме підходили. Як і у інших панував і у ній сутінок,
бо й тут віконце було закрите занавіскою. Проф. Карачевський відчинив двері та опинився на порозі а з ним усі, що йшли з ним. Це що побачили в тій кабіні здержало їхні кроки й спинило мову. Мов вкопані станули на порозі й впилися своїми очима в нутро доволі маленької кімнатки, що стояло розкрите перед ними.
В кабіні не було майже нічого.
Тільки по середині стояла велика урна, в якій виростав, як у звичайному квітковому вазонику, розцвилий корч орхідеї з великанською блакитною квіткою по середині. Вже звичайні, маленькі квітки орхідей мають у собі щось дивне й загадочме, а ця великанська квітка робила вражіння чогось несамовитого… У самій середині квітки, в тому місці, з якого розходяться пелюстки, що творять корону квітки, де звичайно в орхідей находиться темний жмуток пиляків, находилося око… Живе, ворухливе мов людське око, яке вдивлялось у тих, що з жахом спинилися на порозі… Якась безмежна лють й дика ненависть відбивалися в ньому, неопанований, стихійний гнів іскрами сипався з нього… Щось несамовите неслось від тієї орхідеї. Разом із сильним одурманючим запахом нісся від квітки якийсь шелест — шепіт, що подавав на шипіння гадюки у тропічних пралісах.
— Тікаймо! — кликнув хтось й усі поважні члени, поважної научної комісії пустилися навипередки коридором до виходу із судна. Останній біг Артименко. Він на ході ще раз оглянувся і його погляд, стрінувся із поглядом орхідеї… Морозом пройняло його а поза спиною забігали мурашки. Швидко відвернув голову й побіг дальше. А крізь відчинені двері які у поспіху проф. Карачевський забув зачинити, орхідея дивилася на втікаючу оціночну комісію…
Біля самого виходу, край драбинки станувши на першому її щаблі проф. Карачевський спинився. Повагом обернув свою голову в бік й поволі відозвався:
— Властиво мої панове, ми не маємо причини, чогоб нам спішитися!..
Та не задержався довше а з видимим поспіхом зійшов по драбинці на галєрійку а там неменше спішно й по степениці на долину.