Видко було, що таки покуса взяла верх над його ваганням, бо простягнув руку, взяв чарку з руки Ґрегема і випив.
Видко, що смакувало йому, бо випивши засміявся показуючи білі зуби на весь рот й щось весело забалакав до свого товариша, мабуть прихвалював йому напиток. Цей також пішов за його приміром.
— Ого! — кликнув Ґрегем — ось де ключ, що трапляє до найбільш замкненого в собі серця! Ніколи не розчаровує!
І дійсно. Незабаром були ми із нашими чабанами в найкращій згоді і вирозуміли із їх знаків та вигуків, що вони пасуть недалеко буйволи, що он там трохи вбік є хутір чи оселя й що вони проведуть нас туди. За якийсь час згорнувши шатро й зібравши усі наші речі поклали їх на буйволів й пустилися із чабанами в дорогу.
Дорогою старався Геріксон пояснити їм знаками, звідкіля ми тут узялися, вказуючи рукою то на небо то знова намагаючись зобразити їм вигляд нашого судна, та мабуть всі оті пояснення були даремні. Бо наші чабани на все те кивали головами, підсміхалися та не виявляли зрозуміння чи якогонебудь зацікавлення.
VI
Між тим зійшло сонце й зробився день. Всюди, де лиш кинути було оком, видко було прерію вкриту цією червонавою травою, яку ми з вечера оглядали. Йшли ми отак якийсь час аж побачили у степу загороду а в ній стадо таких буйволів, з якими були чабани, і колибу біля неї. Отже тут пасли вони свої буйволи.
Тут і лишився молодший а старший взявся нас проводити дальше. Він вибрав чотири буйволи, на яких ми посідавши й примістивши наші наплечники пустилися дальше. Видко було, що оці буйволи дуже лагідні сотворіння, бо на кивок чабана приходили, надставляли слухняно свої хребти й ступали повагом йдучи за його приказом. Довгий час їхали ми так, аж на обрію почала зарисовуватись горбовина. Краєвид мінявся. З далека видніла громадка хуторів, розкинених серед степу До одного із них почали ми під'їздити. Щойно тут попали ми на битий шлях, бо досі їхали прерією серед густої трави.
Доволі кумедно мусіли ми виглядати, як вершники на буйволах, бо із хуторів вибігали, зацікавлені нашою появою, мешканці й здивовано дивилися на шлях, котрим ми їхали. По обох боках шляху розкинені були невеличкі дімки, як видно було муровані, з плоскими дахами, вкритими якоюсь блискучою, зеленоватою масою. Коло домів були інші подібні будинки з якимись дивними ростинами, не то деревами не то височенними корчами. На деяких з них видко було щось вроді овочів, круглих, як дині то подовгастих, як огірки…
Під'їхали ми до одного хутора, де наш чабан зліз з буйвола й побіг вперед, мабуть щоб дати знати господарям про наш приїзд. І дійсно з громадки, що стояла перед домом, вийшов проти нас мущина середнього росту, також червонявої краски лиця та одягнений огрядніше й схрестивши руки на грудях почав кланятися й запрошувати рухами голови до себе. Здивування пробивалося в його поглядові, яким окидав нас й деяке збентеження, хоч старався його укрити. Видко було, що пояснення чабана не сказали йому нічого й він силкувався вгадати хто ми. Сказав щось до нас милозвучною, співучою мовою, яка однак не нагадувала нам ніякої знаної нам мови. Ми позсідали з буйволів, взяли свої наплечники й пішли за господарем.
Громадка дітей й дві жіночі постаті привитали нас біля входу у дім, боязко відступаючи назад перед нами. Всі ми знаками, які нам приходили на думку, старалися пояснити нашим господарям, що не потребують нічого лякатися та хотіли вияснити звідки ми узялися. Та це не дуже нам вдалося, бо наш господар крутив недовірчиво головою, хоч годився на все, мовляв «нехай вам буде, хто вас там знає, що ви за людці»…
Ми війшли в хату.
Проходючи крізь двері Ґрегем спинився оглядаючи незвичайну конструкцію завісів в дверях. Віджив в ньому інженір-механік.
Ми війшли у велику кімнату з гарною обстановкою — на перший погляд у східному стилі. Скрізь були софки й подушки до сидження обтягнені якоюсь гарною матерією. Стіни викладані блискучими тафлями у цвітисті взори, по середині звисаюча із стелі богато різьблена лямпада. Крізь широкі вікна вливалося золоте сонце розсипаючись ясними смужками по обстановці хати. Наш господар кивком руки попросив нас спочити. Крізь відчинені двері видко було зазираючі цікаво дитячі голівки, то майнув погляд карих очей молодої дівчини, що також не могла, здається, повздержати своєї цікавости.
Нам було ніяково.
Годі було порозумітись із нашим господарем, хоч як старались ми ріжними мовами та жестами це вчинити. В кінці Геріксон попав на думку взятись за ще один спосіб порозуміння.
Як казав, завжди удавалося в той спосіб порозумітися з Ескімосами підчас його арктичних подорожей.