Щось, мов недовірчивість, промигнуло по лиці Картіяса і він щераз вказав на Венус
— Ні, ні! — кликнув я — хоч знав, що не розумітиме мене
— Наша батьківщина — це Земля і звідтіля ми тут зявилися. — І я повів рукою по карті, зачеркуючи дорогу зі землі до Марса.
Це мабуть збентежило старика, бо він щось схвильовано заговорив до зібраних. Вже по перших його словах цар Кроней схопився з місця й підступивши до нас, став вдивлятися в нас.
Щось такого дивного, незрозумілого нам було в його погляді, якась туга й здержуваний біль рисувались в кутиках його уст, що я не здивувався, коли він обняв мене своїми раменами, а на його віях затремтіла сльоза… Якийсь оклик, в якому дрожав здержуваний біль, вирвався з його грудей й він усів біля стола, схиляючи свою голову на руки.
Тут приступив до нас Геріксон й витягнувши з кишені свій рисунок, почав поясняти його, а саме цю дорогу, яку ми перебули у всесвіті. Бачучи це, Картіяс пошукав чогось на столі і по хвилині добув тоненьку металеву таблицю й повісивши її на стіні, дав Геріксонові писальце, запрохуючи його рисувати.
Цей рисував, як вмів, нашу Землю, нашу «Queen of Virginia», її дорогу до Марса й причалення. Всі присутні з напругою стежили за рухами його руки, покивуючи головами на знак, що розуміють. Від часу до часу перекидалися старики словами, немов сперечаючись про щось, то знов похитували головами.
А відтак прийшов на підмогу й Ґрегем — нарисувавши наше міжпланетне судно — з усіх боків та його переріз й також стрінувся із зрозумінням присутніх. Нарисував місце в горах, де ми причалили й де наше судно розбилося й дорогу в долину, де ми стрінули блакитні орхідеї, а відтак нашу дорогу аж сюди. Все це старався він прикрасити своїми дотепами, жаліючи тільки, що йдуть вони на марно, бо їх ніхто з його слухачів не розуміє.
По тому докладі почали старики між собою розмову, а йшла вона мабуть на тему цього, що бачили й чого догадувались з наших рисунків. По хвилині тієї розмови цар Кроней встав й підходячи до карти зоряного неба, вказав рукою на себе й свою раду, а відтак на Землю. В першій хвилині не знали ми, що він бажав цим сказати, бо ми-ж знали, що находимось на Марсі. Та він кілька разів вперто вказував на Землю і то на себе, то на своїх стариків.
— Що він хоче цим сказати? — спитав в мене Геріксон.
— Не знаю, бо ж хіба не те…. — почав я та вмить спинився. Якась думка дивовижна, жахлива-неймовірна на перший погляд майнула в моїх думках.
— Невже-ж? А як що це правда? А як що і вони походять з Землі, як і ми?!… Вони такі-ж люди, як і ми, хіба тільки те, що червоні.
Я почув, як в мене із-за хвилювання загорілося лице і я почав дивитись то на карту то на стариків, зібраних у цій кімнаті.
— Невже-ж це правда?!…
Читаючи мабуть в мойому лиці недовірчивість Картіяс кивнув на мене й пішов у лівий куток кімнати, що був заслоний занавісою.
Я підійшов за ним.
Одним рухом руки відкинув він занавісу а із-за неї вказався великий… ґльоб. Такий звичайний собі земний ґльоб похилений до екліптики, яких сотки бачимо по школах, де навчають географії. Я підійшов близше, радіючи, що зможу точніше, вияснити нашим господарям звідкіля ми прибули та глянувши на земну кулю збентежився.
На ґльобі не було так знаних нам обрисів пяти частин світа а інші суші та моря, що ледви нагадували знані нам суходоли. Приглянувшись близше запримітив я, що ґльоб цей нагадував своїми суходолами й морями ті карти поверхні нашої землі, які ґеольоґи начеркують для початку третичної доби на нашій землі. І так довкола північного бігуна, де нині вкриті кригою хвилі ледового океану, розгортався широкий суходіл сягаючий своїми південними берегами по скандинавську верховину та американські гори.
— Це той здогадний гіпербореальний континент, якого істнування доказують ґеольоґічні розсліди Ґренляндії та Шпіцбергів — нагадалося мені. А дальше море, безмежний океан аж знов на південній півкулі величезна суша займаюча собою цілий простір від Гімаляїв і Мадагаскар на захід.
— Це-ж мабуть Лємурія — говорив я собі, якої останки сундайські острови, Австралія та Мадагаскар із своєю оригінальною фавною та фльорою, так неподібними ні до африканських ні до азійських.
І знов на захід океан аж там, де сьогодні котять буруни хвилями Атлянтику, новий суходіл, що простелився вздовж сьогоднішного Атлянтійського Океану аж по островчики Трістан да Кунья в його південній частині.
— Це-ж Атлянтида! — кликнув я збентежено.
— Атлян, Атлян! — відозвався біля мене Картіяс потакуючи головою а його лице набрало якоїсь сумовитої закраски.