І мовчки простягнув він руку до ґльобу й вказуючи на Атлянтиду, вказав відтак на себе й на своїх товаришів, даючи тим знак, що він і всі вони походять з Атлянтиди…
Це було щось так неймовірного, що я мимохіть глянув недовірчиво на него й ще раз на обриси Атлянтиди, що видніли на ґльобі. Та в його очах було стільки правди, окривалася в них якась така безмежня туга за чимсь давно вже втраченим, що я мусів повірити.
Я мовчки повернувся в сторону стола й підійшовши до царя Кронея мовчки спинився перед ним й його стариками.
В той момент виринуло в моїх думках все те, що знав колись про Атлянтиду. Всі докази її істнування, жахлива картина її катастрофи, все те, що для людства полишилося по її мешканцях, промайнуло у моїх думках.
Тепер я знав, куди ми попали і кого маємо перед собою.
Були це потомки Атлянтів, яких доля перед віками вигнала з їх рідної землі і які оце тут на тій чужій планеті коротають свій вік.
І зрозумів я в тій хвилині цей скриваний їх біль та невгамовану тугу за втраченою батьківщиною, що малювалися в їхніх лицях та поглядах, цей невгамований біль, яким душа болить та не находить ліку на його.
Здається такою мусіли бути туга й біль перших людей, коли то янгол проганяв їх за ворота раю… І мимохіть тиснулись мені на уста слова із Мільтонової поеми про втрачений рай…
Я звернувся до моїх приятелів і розказав їм про те все, а вони притакнули мені спираючись на своїх спостереженнях. Всі ми підійшли ще раз до ґльобу й знаками дали пізнати нашим господарям, що знаємо тайну їх походження й про те, що ми чували про драму, яка колись, перед віками знайшла свій кінець у хвилях океану.
Сумовито хитнув Кроней головою, сумовито гляділи на нас очі стариків.
І зрозуміли ми в цій хвилині, що є щось для людського роду спільного, що огортає всі раси й племена, всі епохи минулі й будучі звязуєзсобою що віки цілі тріває вже й трівати-ме поки битимуться людські серця в грудях — а цим є любов до батьківщини!.. Це та безсмертна іскорка, що її вложив Творець у людську душу і того червоношкірого Могікана, що умирав з останнім поглядом на свій степ широкий і того ледви чоловікоподібного Папуа із нетрів Тасманії і того блакитньокровного льорда з імлистого Девоншайру, що його сплін гонить по цілому світі…
Любов до батьківщини, любов до свого, до рідного….
І такими близькими, такими рідними видались нам ці нащадки Атлянтів, такими зрозумілими стали для нас і їхня сумовитісь і цей спокій їхнього города…
Стояли ми так мовчки й дивились одні на одних.
Та цар Кроней перервав цю мовчанку.
Махнув рукою, немовби говорив: ну що там, минулося,
— не вернеться» — і почав говорити щось до цього старика, що виїздив по нас і був першим нашим поводатором. Той кивнув потакуючо головою і вийшов. Вернувши по хвилині запрохав нас всіх йти за собою. Ми перейшли в сусідню кімнату, де стояв заставлений стіл, як видко було із страв, до вечірної перекуски. Нас запрохали покріпитися і ми радо забралися до тієї вечері, бо добре були втомлені цілодневними переживаннями та й зголодніли добре. По вечері підійшов Ґрегем до Картіяса й почав давати йому знаки, що треба занятися нашим розбитим судном і спровадити його сюди. При помочі рисування та знаків вдалося йому вкінці, що цей зрозумів про що йде й знаками сказав, що завтра займеться тим.
А на дворі вечеріло.
Сонце схилялося за обрій, а від піраміди простелялася довга тінь, що падала на майдан і палату. Піраміда ця, як ми опісля дізналися, була святинею сонця, якого культ визнавали Атлянти, а найвисшим жрецем у ній був саме цар Кроней.
Видко було, що на наших лицях пробивалася втома, бо до нас підійшов наш ранішний провідник, один з цих стариків, що везли нас літаком, Фідей звався він, й дав нам знак, що поведе нас на спочинок. Ми розпрощалися з царем Кронеєм та його дорадниками і пішли знов коридором за Фідеєм.
Цей запровадив нас знов до тієї кімнати, де полишилися наші клунки, а там застали ми вже нашого знайомого дворецького з кількома слугами, які готовили для нас три лежанки із пушистих килимів та подушок. Привівши нас сюди, Фідей сказав щось до нас, мабуть бажав нам доброї ночі й склонившися нам, вийшов.
Кімната була освітлена якимсь лагідним світлом, що походило із невеличких куль, розміщених на стелі по середині кімнати, а яких ми передше й не запримітили. Приготовивши лежанки прислуга мовчки вийшла, полишився тільки дворецький, що, всміхаючись, станув мовчки біля порога, мов дожидався наших приказів.
— А ось тобі приятелю моя обіцянка, — заговорив до нього Ґрегем, що витягнув зі свого наплечника пляшку з коняком.