Особливо зворушливим був момент коли Кроней стоючи на естраді біля президіяльного стола дякував за привитання, промовляючи атлянтською мовою до зібраних. Хоч незрозумілі були його слова, так кожний присутний відтворював собі їх значіння вслухуючись в звуки його мови. Ще більш зворушливою була хвиля, коли він звертаючись до молодого гетьмана, що був приявний на тому засіданні, із перлинами на віях простягнув свою руку до його у дружньому привитанні.
Здавалося що Вчора встало з могили й витає Сьогодня.
Два світи — один, що йому давно вже «упокой» проспівали — другий ледвищо ставлючий свої кроки по життєвому шляху.
З того дня почались у Київі «привитальні» свята для марсіянських гостей. Зпочатку влаштовували їх ріжні наукові товариства та установи, а відтак кожне, хочби й не знать яке маленьке товариство, хотіло і собі мати у себе таких визначних гостей. Де дальше всі інші міста України почали влаштовувати у себе такі ж свята та це викликало ремствування закордону проти такого монополю. Кінець тому положила подорож Кронея і Зої на місце, де колись пишалася давна Атлянтида.
А відбулася ця подорож із Севастопольської пристані на кружляку «Память Петлюри», що гордо протинаючи хвилі Чорного Моря спрямувався крізь дарданельський пролив на захід. Окружені численним почотом, серед якого не бракувало Артименка та його приятеля, Кроней і Зоя переїхали колишні «стовпи Геракля» й знайшлися на Атлянтійському Океані, що став домовиною колишньої батьківщини їх предків. А коли кружляк на висоті Фунчалю спинився, цар Кроней кинув в море вінок білих рож і грудку землі. В його очах й в очах кожного з присутніх на кружляку заблисла сльоза…
За Океаном, у вірджінських металюрґічних фабриках збудовано тимчасом нове міжпланетне судно, яке, заки ще сніг покрив американські степи, злетіло знов із летунського майдану в Гейфіку у простір, забираючи на свойому чердаку царя Кронея і Зою. Летіло воно сміло у далеку даль, з метою вернутися назад з Марса на Землю та тим разом вже із нашими сміливими дослідниками.