Коли ми спускалися сходами вниз, вона по секрету сказала:
— Ми допомагаємо Тіні готуватися. Вона в нас акула «Скраблу». Її взяли на якийсь турнір в Атлантік-Сіті, на наступних вихідних відбудеться. Здається, там є грошовий приз.
Знадобилося зовсім небагато часу (може, чотири ходи), щоб зрозуміти — наша бібліотекарка у грі обставила б моїх тіток за милу душу. На той час, коли міс Екерлі виклала слово «дубильний» (з ніяковою усмішкою, притаманною всім акулам «Скраблу», — я думаю, вони спеціально вправляються перед дзеркалом), Еммаліна Шопло відставала на вісімдесят очок, а я… краще промовчу.
— А ніхто з вас нічого не знає про Енні й Майка Росів? — спитав я під час перерви між ходами (здавалося, обидві жінки відчували нагальну потребу дуже доооовго вивчати дошку перед тим, як покласти бодай одну кісточку). — Вони живуть на Біч-роу, у великому зеленому вікторіанському будинку.
Міс Екерлі так і застигла, тримаючи руку в коричневому мішечку з літерами. Очі в неї були великі, а скельця окулярів робили їх ще більшими.
— Ти з ними познайомився?
— Угу. Вони намагалися запустити повітряного змія… тобто вона намагалася… а я трохи допоміг. Вони дуже приємні. Я просто подумав… вони вдвох, самі в тому великому будинку, а хлопчик такий хворий…
У погляді, яким обмінялися жінки, читалася така недовіра, що я подумав: «Краще б я взагалі не порушував цієї теми».
— Вона з тобою розмовляє? — спитала місіс Шопло. — Снігова королева до тебе заговорила?
«Не лише заговорила, а й приготувала мені фруктовий смузі. Подякувала. Навіть вибачилася переді мною». Але вголос я цього не сказав. Не тому, що Енні справді скрижаніла, коли я забагато собі дозволив, а просто це чомусь видавалося ніби зрадою з мого боку.
— Ну, трохи так. Я запустив їм змія, ото й усе. — Я повернув дошку (Тінину, професійну, з маленьким вбудованим шпинделем). — Місіс Ша, ваш хід. Може, ви навіть складете слово, яке є в моєму мізерному словниковому запасі.
— У належній позиції слово «мізерний» дало б тобі сімдесят очок, — зауважила Тіна Екерлі. — І навіть більше, якщо приєднати до нього слово на букву «й».
Місіс Шопло не звернула уваги ні на дошку, ні на пораду.
— Ти ж знаєш, хто в неї батько.
— Не дуже. — Проте я знав, що вона з ним на ножах, і дуже сильно.
— Бадді Рос. «Година сили» Бадді Роса? Ні про що не говорить?
Щось таке я віддалено пригадував. У костюмерній колись чув проповідника на прізвище Рос по радіо. Певна логіка в цьому була. Під час одного з моїх швидких перевтілень у Гові Дотті Лассен спитала (ні сіло ні впало, в принципі), чи знайшов я Ісуса. Першим бажанням було сказати їй: я й не знав, що він загубився, — але я прикусив язика.
— Це один із тих біблійних проповідників?
— Один із найбільших, поряд з Оралом Робертсом і тим Джиммі Сваґертом, — відповіла місіс Ша. — Він проповідує зі своєї велетенської церкви… Цитадель Бога — так він її називає… в Атланті. Його програма на радіо транслюється на всю країну, а тепер він дедалі частіше вигулькує на ТеБе. Не знаю, безплатно йому дають ефірний час чи він мусить його купувати. Те, що йому це по кишені, особливо вночі, знаю точно. Вночі старим людям усе болить, тому й не спиться. Його програми наполовину складаються з дивовижних зцілень, наполовину — з прохань надати пожертви любові.
— Схоже, зі зціленням онука йому не пощастило, — сказав я.
Тіна витягла руку з мішечка, не взявши ні кісточки. На якийсь час вона забула про «Скрабл» (на щастя для її безталанних жертв). Очі в неї горіли.
— Ти не знаєш цієї історії, правда ж? Зазвичай я не вірю пліткам, але… — Вона стишила голос до конфіденційного тону й заговорила майже пошепки. — …але якщо вже ти з ними познайомився, я можу тобі розказати.
— Так, будь ласка. — Принаймні на одне зі своїх запитань — як Енні з Майком опинилися у величезному будинку на одному з найшикарніших узбереж Північної Кароліни, — відповідь я мав. То була літня дача діда Бадді, куплена й оплачувана на пожертви любові.