— Аякже, — кивнув Фред, підходячи ближче. — Голівудських кралечок я ніколи не забуваю, от тільки часом імена плутаю. Ти Ешлі чи Джері?
Вона всміхнулася, поклала папери назад у теку і віддала мені. А я вклав туди фото, які досі тримав у руках.
— Я Ерін.
— Авжеж. Ерін Кук. — І він мені підморгнув, що було ще дивніше, ніж бачити його в старомодних мішкуватих штанях для гольфу. — Джонсі, у тебе відмінний смак у виборі дівчат.
— Правда ж? — Мені здавалося надміру складним залазити в пояснення й казати, що насправді Ерін — дівчина Тома Кеннеді. Однаково Фред міг і не пам’ятати Тома, бо ніколи його не бачив у звабливій зеленій суконьці й на високих підборах.
— Зайшов узяти гросбухи. Скоро треба відправляти податкові звіти. Такий геморой. А ти, Ерін, приїхала на зустріч випускників і добре проводиш час?
— Так, сер, дуже добре.
— Наступного року повернешся?
Це запитання змусило її трохи зніяковіти, але вона відважно сказала правду:
— Напевно, ні.
— Молодець, чесна. Але якщо передумаєш, Бренда Раферті знайде для тебе місце, я в цьому не сумніваюся. — Він перевів погляд на мене. — Джонсі, щодо цього хлопчика, якого ти хочеш привести в парк. Ви з його матір’ю вже вибрали день?
— Вівторок. А якщо піде дощ, то в середу чи в четвер. Малому не можна потрапляти під дощ.
Ерін поглянула на мене зацікавлено.
— Я б вам радив зупинитися на вівторку, — сказав Фред. — На узбережжя насувається шторм. Слава Богу, не ураган, але все-таки тропічне збурення. Зливи й сильний вітер, як кажуть у прогнозах. Усе має початися десь вранці в середу.
— Добре. Дякую за підказку.
— Ерін, радий був тебе знову бачити. — Він торкнувся краю козирка і пішов до заднього майданчика.
Ерін дочекалася, коли він зникне з поля зору, і лише тоді захихотіла.
— Ці штани. Ти бачив ці штани?
— Ага, — кивнув я. — Така дикість. — Але сміятися зі штанів чи з самого Фреда Діна я б не став нізащо у світі. За словами Лейна, «Джойленд» тримався купи лише завдяки його магічним фокусам зі слиною, дротом і бухгалтерією. Отож він міг носити які завгодно мішкуваті штани для гольфу. І принаймні вони не були картатими.
— А що це за хлопчик, якого ти маєш привести в парк?
— Довга історія. Дорогою назад розкажу.
Отож, я виклав їй версію бойскаута, який спеціалізується на скромності, не згадуючи про велику сварку в лікарні. Ерін слухала, не перебиваючи, і поставила тільки одне запитання — якраз коли ми підійшли до сходів, які вели нагору з пляжу.
— Деве, скажи правду. Матуся зваблива?
Схоже, інших питань люди просто не знали.
Того вечора Ерін і Том пішли до «Серфера Джо», у бар, де можна було випити пива і потанцювати — там вони влітку провели більш ніж декілька вільних вечорів. Том і мене запрошував, але я згадав ту давню приказку: коли збираються двоє, третій іде самі-знаєте-куди. Крім того, я сумнівався, що в барі все ще панувала та жвава, святкова й душевна атмосфера, до якої вони звикли. У таких містечках, як Гевенз-Бей, різниця між липнем і жовтнем колосальна. Граючи роль старшого брата, я навіть про це їм сказав.
— Деве, ти розумієш, яка штука, — пояснив мені Том. — Ми з Ерін не шукаємо розваг, ми приносимо їх з собою. Цього ми навчилися влітку.
А проте я чув, що сходами нагору вони піднялися досить рано і майже тверезі, судячи зі звуків. Однак вони перешіптувалися і притишено сміялися, і чуючи це, я відчув себе трохи самотнім. Хотілося, щоб поряд була не Ерін, а просто хтось. Тепер, згадуючи це, я розумію, що то вже був хай маленький, але крок уперед.
Поки їх не було, я перечитав нотатки Ерін, але не знайшов там нічого нового. За чверть години я відклав їх убік і перейшов до фотографій, чітких чорно-білих знімків, зроблених «ВАШОЮ ГОЛІВУДСЬКОЮ КРАЛЕЧКОЮ В „ДЖОЙЛЕНДІ“». Спочатку я просто їх гортав, та потім сів на підлогу і виклав квадратом, пересуваючи з місця на місце, наче хотів скласти пазл. Хоча, напевно, саме це я й робив.
Ерін стурбував зв’язок із мандрівним ярмарком і татуювання, що насправді такими не були. Мене теж це непокоїло, та було там ще щось. Я ніяк не міг зрозуміти, що саме, і це доводило мене до сказу, бо здавалося, що воно в мене перед самісіньким носом. Врешті-решт я поклав усі фото назад у теку. Крім двох. Двох ключових. Їх я підніс до очей і уважно подивився спочатку на перше, потім на друге.
Лінда Ґрей і вбивця стоять у черзі до «Чашок-кружляшок».
Лінда Ґрей і вбивця у тирі.
«Забудь про ті кляті тату, — подумав я. — Річ не в них. Річ у чомусь іншому».